Читати книгу - "Відродження-2, Кулик Степан"

Натовп одягнених у помаранчеві роби зеків завзято ломився в адміністративний корпус. Постріли лунали з обох боків. Якісь повз, якісь досягали цілі. Бій тривав уже більше години, і в'язні, виключно через переважну більшість, потихеньку брали гору. Мені не було шкода ні тих, ні інших.

Перш ніж вирушити до в'язниці, я швидко ознайомився зі справами сидільців та охоронців. Як виявилося, останніх Фелікс набирав із тих самих зеків, які отримали термін за особливо важкі злочини. Просто віддаючи перевагу колишнім військовим чи фахівцям. Виходило дешево і сердито. Одні ув'язнені охороняли інших, лише за кращу пайку та видимість свободи. Хоча, коли доводиться вибирати між роками животіння в камері і можливістю вільного пересування, нехай лише в межах в'язниці — навряд чи знайдеться той, хто зміг би відмовитися.

З вільнонайманих Фелікс тримав лише основний кістяк із десятка офіцерів. До них я й пробивався.

Взяти всіх під ментальний контроль я не міг просто фізично, і так ледве стояв на ногах, а ампула з енергетичним допінгом залишалася тільки одна, і я не поспішав її витрачати. Можна, звичайно, викосити собі в лавах охоронців прохід бластером, але й зайвих зарядів теж не було. І так уже останні імпульси відраховую. Один серйозний бій і залишусь практично без зброї. Та й світити свої секрети перед таким натовпом свідків теж не хотілося. Поки про мої можливості знає тільки Касперський, та й то не про все, можна розраховувати на те, що мною не зацікавиться влада. У поліцмейстера рило в пушку, тож про зайве балакати не стане. А ось після бійні у в'язниці, шила в мішку вже не приховаєш. Хоча б тому, що поранення від куль і енергетичних зарядів навіть з п’яних очей не сплутати.

А так — що відбувається? Звичайний бунт. Не перший і навряд чи останній. Зеки б'ють охорону. Трупи з обох боків є закономірними. До житлової зони вони не прорвуться, це я теж передбачив. Будівля, де мешкають сім'ї обслуговуючого персоналу, ізольована від зони глухою стіною та має окремий вихід за периметр. У крайньому випадку просто втечуть. До підходу поліції. Яку Касперський обіцяв притримати максимально довго. Години дві принаймні гарантував. І за цей час я маю встигнути розібратися з Феліксом.

Ага… Зеки вже винесли двері в адміністративну будівлю і ломанулися усередину. Постріли звучать, але все рідше. Або патрони закінчуються, або — охоронці. Значить, настав час і мені втрутитися.

Активую силове поле і повільно йду до входу.

Біля дверей тіла лежать занадто щільно, обійти не виходить, ненароком наступаю на руку одного з покійників і несподівано одержую оповіщення:

«Знищено 48 юнітів фракції «В'язні» та 12 юнітів фракції «Охорона». Ви отримуєте 1800 пунктів досвіду та 12 золотих кредитів. Шприц-тюбик малого зілля здоров'я — 2 шт. Магазин з патронами до Глок-17 — 3 шт.»

  Ось як? Усю цю бійню Система записала на мій рахунок? Типу, я призвідник і рушійна сила? Гаразд. Дякую. Патрони точно зайвими не будуть.

Заходжу до приміщення… Тут тіл у темно-синьому набагато більше, ніж «канарок». Для експерименту торкаюсь одного трупа. Нічого… Схоже, система розрахувалася зі мною одразу за всіх фрагів.

Скрізь гам, шум, гуркіт... Дзвенять розбиті вікна, тріщать меблі. Якісь папірці літають, підхоплені протягами. Зеки щось кричать, усі разом і не слухаючи один одного. Постріли долинають лише з одного крила на першому поверсі. Де, за планом, розташований кабінет директора в'язниці. Тобто Фелікса. Значить мені туди.

Поки йшов, постріли затихли і почулися сильні удари чогось важкого по дверях.

Кілька зеків, взявши лаву, намагалися вибити стулку. І це їм вдалося. Після п'ятого чи шостого удару двері тріснули, а ще кілька ударів остаточно розкололи їх, після чого частина полотна провалилася всередину, відкривши прохід. Один із ув'язнених з радісним криком спробував пролізти в дірку, але одразу ж відлетів назад з кулею в голові.

Бахнуло ще кілька пострілів, що значно зменшили нахабність зеків. Більше охочих лізти до кабінету не знайшлося. Хлопці в помаранчевих комбінезонах невпевнено тупцювали перед дверима і переглядалися.

— Ану, дай я... — підійшов ближче.

— А ти хто такий? — невдоволено підвівся один з ніком «Капелюх» над головою.

— Тобі краще не знати… — пробурчав я. Зібрав рештки сил і наказав: — Упав, віджався!

Зек беззаперечно виконав команду, після чого інші шанобливо розійшлися, пропускаючи мене до дверей.

Протиснутися виявилося нескладно. Все ж таки я куди стрункіший від цих мордоворотів.

А от кабінет несподівано виявився порожнім. Взагалі ні душі. Якби сам не чув пострілів, був би певен, що тут нікого не було. Але я не тільки чув, а й бачив результат: досі валяється зовні з діркою в чолі. Отже, треба шукати.

Ну, давай, уважність, підключайся. Допомагай…

Ага!.. На стіні, зовсім непомітний для ока, тонкою ниткою висвітився прямокутник. Потайні двері. А де важіль, що їх відкриває? Ну, зберись. Дивись краще!

Є. Під столом одна з паркетин теж оповита ледь видимим, практично непомітним серпанком.

«Вітаємо! Ваша навик Уважність підвищено на 1»

Дякую. Це я завжди радий чути. Хоч по десять разів на день. Наступаю ногою на дощечку, і потайна панель з тихим шелестом відходить убік, відкриваючи темне провалля. За ним видно короткий коридор і перші сходини, що ведуть вниз. О-хо-хо… Знову підземелля. Трясця. Наче і не вилазив.