Читати книгу - "Спадкоємиця Темного Володаря, Julybookss"

Чорт, чорт, чорт. Яка ж я дура, наївна дура. Як я могла комусь довіряти, поки на мене полюють темні. Ця моя помилка може коштувати мені всього. Рейк був правий, Еліоту не можна було довіряти. Рейк! Точно! Браслет повинен подати йому сигнал, що я у небезпеці. Я відчувала ланцюжок на своїй руці, та старалась подумки звернутись до нього.

– Якого чорта, адептка Ренніс? – з порталу вийшов злий декан, його волосся було мокрим, а одяг вологим. – Що тут відбувається?

– Як ви…? – здивувався Еліот. – Неважливо, Inhibitu…

– Vinculum Hostium! – декан вигукнув своє заклинання швидше, з його руки вирвався магічний ланцюг, який обвив супротивника і міцно зв'язав його, позбавивши можливості рухатися. – Я повторюсь, якого чорта тут відбувається?! Ренніс? Liberare Mobilis!

– Дякую, – прохрипіла я, коли змогла знову говорити та рухатись. – Еліот – темний маг, намагався мене відвести до Володаря.

– Невже, ми впіймали темного мага? – посміхнувся Рейк хлопцю. – Як думаєш, твій Володар сильно розізлиться? – Еліот не міг говорити, та погляд видавав його страх перед темним. – А як гадаєш, скільки варіантів допитів освоїли королівські слідчі? Можливо, ти хочеш розказати мені щось зараз? Я дозволю тобі говорити на секунду, але не раджу робити дурниць.

– Думаєш, ти нас переможеш? – зі злістю посміхнувся хлопець. – Ми все одно доберемось до неї, і тоді Він стане всемогутнім. Mors Ultima!

– Трясця! – встиг вигукнути декан, та Еліот вже перетворився в купу попелу.

– Він… – з жахом я дивилась на те, що залишилось від хлопця.

– Вбив себе, щоб ми не вибили з нього інформацію. – відповів Рейк та повернувся до мене. – Зачекайте мене.

– Що? – не зрозуміла я, та відповіді не почула. Чоловік переніс мене порталом у свій кабінет.

Я сіла в крісло біля стола декана та очікувала на його повернення. Чи знала я, що він буде злитись? Звісно, і я розумію, що він має на це право. Тому коли Рейк вийшов з порталу, я підскочила та почала швидко пояснювати:

– Я знаю, що ви сердитесь на мене. Це повністю моя провина, я не повинна була довіряти Еліоту. Тим більше залишатись з ним на одинці. – тараторила я. – Ця помилка могла коштувати мені життя, і я повинна була вас послухати. Пробачте. Тепер можете сваритись.

– З вами все в порядку? – запитав професор, підходячи ближче. — Він нічого вам не зробив?

– В-все в порядку, – спантеличено відповіла Рейку та відступила від нього на крок. –  Вас браслет викликав?

– Взагалі мене ви викликали – здивував мене декан. – Ваш голос пролунав в моїй голові, поки я приймав душ.

– Я намагалась попросити браслет, щоб він покликав вас, – пояснила я. – Але як можливо, що ви чули мій голос?

– Особливість цього родового артефакту в тому, що він стає тим, чого потребує його власник. – відповів він. – Якщо артефакт приймає свого власника, його властивості стають практично безмежними. Здається, вас він прийняв.

– Що буде далі? – поцікавилась я. – Що з тілом…

– Там працюють королівські слідчі, – знизив плечима Рейк. – Я допустився помилки, тому у нас жодних зачіпок.

– Ви не знали, що він вбʼє себе, – заперечила я. – Ніхто не міг знати.

– Я повинен був, – впевнено відповів декан. – З вами точно все в порядку? Нічого не турбує?

– Турбує, – ледь посміхнулась я.

– Що саме? – здається чоловік захвилювався та підійшов ближче.

– Мені здається, ви занадто хвилюєтесь за звичайну адептку. – тихо сказала, дивлячись професору в очі.

– Пробачте, – так само тихо сказав Рейк та добавив. – Тоді мене також дещо хвилює.

– Що саме? – я повторила його запитання.

– Наш поцілунок, – сказав чоловік та почав пильно спостерігати за моєю реакцією.

– Я вас не розумію. – про що це він.

– Поцілунок в замку. Він тривав довше, ніж це було потрібно для прикриття? — чорт, значить він помітив.

– Пробачте, – пошепки відповіла йому.

– Виходить, ми двоє вибачились? – з новими для мене нотами в голосі, запитав Рейк.

– Виходить, що так, –  здається, напруга між нами виросла.

Чоловік зловив мій погляд. Я хотіла відвести його, розірвати цей контакт. Я знала, що так буде правильно. Але не змогла, і здається, він це зрозумів. Ніби щось для себе вирішивши, Рейк скоротив дистанцію між нами. Його губи впевнено накрили мої, заставили забути про всі останні події. Руки чоловіка рішуче лягли на мою талію та притягнули ще ближче. Напевно, я відповіла на цей поцілунок занадто швидко, там мені було плювати. Зараз, саме в цю секунду, я хотіла, щоб це божевілля не закінчувалось. В якийсь момент, мої ноги перестали тримати мене, я зробила крок назад, шукаючи опору позаду. Та я забула, що там лише диван. Я не втримала рівноваги та повалилась назад. Професор, від неочікуваності, також не встиг нічого вдіяти, тому падали ми разом. Я ніколи не задумувалась, наскільки він може бути важким, поки його тіло не придавило мене зверху.

— Ох, – здається, мої легені перестали дихати під важкістю. – Встань, будь ласка, я зараз задихнусь.