Читати книгу - "Жiнка його мрiї, Олександр Станіславович Ульянов"

* * *

Майор бачив ртуть стіни. Стіна переливалася, і там прозирали якісь картинки. Майору смерділо. Він не міг рухатися, а була, як він визначив, добра половина ночі, якщо не під ранок, і він помочився у простирадла. Він навіть не кликав нікого. Байдужий до свого життя, він зараз думав про Ладу, потім про сина і про весь цей гармидер, котрий хоч коли-небудь відкриється, а напевне, ніколи, тому що Київ хоронить не тільки героїв, а й чужі помилки. Достойне місто, важко і пусто подумав він. Лада ніжна і далека. Потім хтось наче заспівав. Майор чув різноманітні голоси: тонкі пискляві, квакаючі, каркаючі, нявкаючі. Усі вони наперебій вихваляли майора, а він стояв на узвишші і вдячно приймав похвали. Реальність усього, що відбувалось, напрочуд бентежила майора. Смерділо калом і сечею. Але голоси приємні. Потім він таки нарешті розплющив очі й побачив білу полузану стелю, тумбочку з надгризеним яблуком на ній, банальний графин з водою. Він покликав медсестру.

Але медсестра не з’явилася. Натомість прийшов прискіпливий лейтенантик, сів і мовчки утупився в нього, наче майор повинен щось розповісти. Що саме, неважливо, але те, що розкаже майор, буде для лейтенанта найважливішим. Принаймні так йому видалося. Але насправді на обличчі лейтенанта розповзлася темною тінню втома, апатія і навіть нудьга. Майор попросив знаком руки сигарету. Лейтенант дістав дешеву «Приму», ткнув майору в зуби, підкурив сам. Майора проймала звірина цікавість. Як він, цей сопляцюра, викрутиться, як він почне розмовляти, що він вдіє з таким-от сьогоднішнім і що він може зробити чи заперечити. Майору вперше за багато років не було ані страшно, ані соромно. Соромно йому було тоді, коли Ладу трахало троє чоловіків, а він повернувся з роботи, тяжкий, але з веселими думками. Цього йому не розкажеш, а коли розкажеш, то він нічого і не зрозуміє. Для цього треба мати душу музиканта, з прикрістю подумав майор, затягнувшись сигаретою.

– Мене турбує одне, майоре, де тіло вашої жінки? Сьогодні зробили ексгумацію. Тіла нема, – байдуже якось сказав лейтенант.

– Я цього, лейтенанте, дійсно не знаю. Про свої забаганки я буду відповідати, а от про це… Навіть смішно…

– Зрозуміло. Я чомусь вам вірю. Ваш син загинув. Його знайшли мертвим, – сказав лейтенант.

– Тебе цікавить, хто це зробив?

– Саме так. І хто тряхнув ваш офіс… З дівчатками… Щось мені все це не подобається…

– Змирися. Але коли ти покопаєшся у Ладиних знайомих, то знайдеш відповіді. Я простий розпусник, якщо так можна говорити. Ти мене за це хочеш запхнути за ґрати? Дівчата самі підставлялися… За гроші. За гроші, прокляття, всі будуть гівно крізь ганчірочку смоктати. Аби я не злетів з посади, воно так і тяглося б. Мами і тата приводили б до нашого офісу своїх сцикух, і вони б лишалися задоволеними. Але що рухає неможливим? Саме неможливе. Це, лейтенанте, розумієш, але надто пізно. Тут не до моралі. Мораль – гибле діло, коли немає чогось такого у тебе… Ну, ти розумієш… Ти надто правильний. І у тебе навряд чи було право вибору… – Одними очима майор знову попросив сигарету. Лейтенант устромив йому в рота. Щось непристойне і водночас жалюгідне було в цьому русі. Майор жадібно курив. Борлак у нього бігав на горлянці.

– Я хочу почути від вас…

– Та нічого особливого. Вона вірила в почуття, тільки в почуття, як самка. Напевне, вона заразила мене, як сифілітик заражає здорового. Одним повітрям дихати з сифілітиком… Сам розумієш, лейтенанте… Вона вийшла за мене заміж тільки тому, що була на передок слабкою. У неї був життєвий план. Але вона забула і прорахувалася, що у мене теж він може бути. Лада була до кінця собою. Ти знаєш, лейтенанте, що її дід у Жовтневому палаці разом з китайцями свіжував людей? Живих людей, лейтенанте. Можливо, це їй нічого не говорило, але мені це говорило багато. Перш ніж перебратися на бік її життя, я спробував не вірити, що ці речі спрацьовують у часі. Напевне, воно так і є. Головне, які ти висновки зробив. Лада не була злою, просто захоплено дивилася розплющеними очима. От і все. Нічого, окрім неї і мене, до часу нічого не існувало. Потім усе дало тріщину. Коли довго повторюєш одне і те ж – втомлюєшся…

– Життя взагалі після сорока років – втомлива річ, – лейтенант витягнув недопалок з рота майора.

– Чоловік стає несподівано могутнім. І він помиляється, що це буде вічність. От так і з Ладою. Вона котилася все нижче, втягуючи сина, подруг, знайомих. Вона знюхалася з нарко-торгівцями, сутенерами, лесбіянками. Потім усе їй наскучило, і вона потрапила в якусь секту шахраїв. Вона ніколи ні у що не вірила. Просто її почуття вигасали, і вона пила з мене соки. Як помсту, я створив свою контору, що збирала дівчат, які зберегли цноту. Доки це не зайшло надто далеко. Дуже багато відомих людей почали крутитися в моєму шоу. А потім…

– Потім з’явилося те, на що ніхто не може дати відповіді… – спокійно сказав лейтенант, розкурюючи сигарету.

– Саме так: з’явилося дещо, у що важко повірити, і люди з нашого оточення почали гинути і зникати…

– Ви знаєте про Топтуна? – спитав лейтенант, і в його словах звучав переляк.

– Це вже пізніше. Але та людина з’являлася, наче привид, і після того завжди щось траплялося. Він не убивав, він не… – майор очима попросив сигарету.

– Здається, що хтось вам помщається, – лейтенант підвівся. – Я піду. Охорона на місці. Ми, звісно, говорили не для протоколу. Але нічого особливого ви мені не розказали. Здається, я все знав наперед, що і до чого призвело.

– Та не такий уже ти й дурний. Тобі доведеться душити себе, лейтенанте, інакше тобі все життя пропрацювати слідаком…

– Подивимося. – І лейтенант вийшов.

* * *

Капітан Величко сидів на кріслі з просто-таки монументальним обличчям. Сама мужність. Витонченість. Тільки очі у нього були сумні, але швидше з тієї причини, що поруч не було його домашнього кінотеатру. Напарник сидів якось збоку, у просторій сорочці, з кобурою під пахвою. Напарник смалив сигарету за сигаретою.

– Ти можеш не курити? – спитав капітан.

– Можу, але не хочу. Ти мені ось що скажи. Хто ж таки уколошкав твого