Читати книгу - "В обіймах привида, Анні Флейм"

— Пані Ерзо! Пані Ерзо, вами все гаразд?!

Через силу розплющую очі. Судячи з того, наскільки освітлена кімната — вже пізній ранок або навіть день. Повертаю голову на звук і бачу Ліну, що стоїть біля мого ліжка та з тривогою вдивляється в моє обличчя.

— Доброго ранку, пані Ерзо, — погляд покоївки прояснюється, коли вона бачить, що я повернулась до тями. — Як ви себе почуваєте?

— Доброго ранку, Ліно. Все гаразд.

Сонно відповівши, обережно оцінюю ситуацію. Все пристойно, накрита ковдрою. А почуваюсь... Призабуте самопочуття — як після бурхливої ночі на першому році заміжжя. Коли пожежа пристрасті залишає по собі попіл втомленого задоволення, під яким ховаються жаринки сором'язливого небажання згадувати те, що відбувалося напередодні.

Який сором...

— Мабуть, я дуже міцно спала, — обережно потягуюсь в ліжку, щоб хоч трохи відігнати слабкість. — Щось сталося? 

Не те щоб я про щось жалкувала, але… Як мені тепер Ліаму в очі дивитися? Адже поважні пані, ще й вдовиці, так не поводяться. І куди подівалися мої розсудливість та зваженість?..

— Та ні, начебто, — покоївка ніяковіє. — Просто ми… Трохи проспали. Поки зібралися, поки приїхали, думали, що ви вже прокинулись. А вас немає. Покликала — тиша.

З цими словами дівчина заходиться збирати мій одяг, доволі недбало скинутий в кріслі.

— Походила по маєтку — немає вас, — тим часом продовжує говорити вона. — Постукала у двері спальні — і нічого. Зазирнула до кімнати — бачу, спите. Знову покликала, не відповідаєте, а там вже й придивилася — а ви бліда така, наче мертва.

Уявивши почуття Ліни в цей момент, я заплющую очі, щоб приховати мимовільну провину, хоч і не зовсім зрозуміло, за що саме.

— Я вже подумала, що пан Себар таки повернувся… — майже пошепки промовляє покоївка. Я чую в її голосі неприхований жах, який виявляється достатньо промовистим і без закінчення фрази.

Виходить, щира та простодушна Ліна виявилася значно далекогляднішою за всю таку з себе розумну та хитру мене. Прикро, та я змушена це визнати. Бідна дівчина, як могла, намагалася обережно попередити, щоб не виставити мене при цьому дурепою, але серйозно так схибила з оцінкою моєї кмітливості.

Що ж, її старанням та відданості можна віддячити краплею відвертості.

— Пан Себар не повернеться, — рівно відповідаю я, піднявши очі до стелі. — Ніколи.

Краєм ока помічаю, як Ліна скоса поглядає на мене, але одразу ховається за дверцятами шафи — готує моє вбрання на день. Звісно, їй цікаво — страх, як цікаво — але вона обачливо воліє утриматись від запитань. Адже знає: захочу — розповім сама.

— Ліам Лотт про це подбав, — додаю геть тихо. Настільки, що навіть не впевнена, чи почула мене покоївка.

Та судячи з того, як дівчина завмирає на місці, таки почула.

— Він може… і таке? — з тривогою запитує вона, визираючи з-за дверцят.

— Він багато чого може… 

Запізно розумію — за здивованим поглядом Ліни — що мої слова пролунали надто… замріяно. Я відчуваю, як спалахують рум'янцем щоки, та прискорюється серцебиття. Щоб приховати власну ніяковість, встаю з ліжка та пірнаю у кімнатні черевички та прямую до дверей вбиральні.

— Вибачте за запитання, — лунає тихий голос покоївки мені наздогін. — Отже, ви вже познайомилися?

— Можна сказати й так, — відповідаю, ледве втримавшись від усмішки, яка неодмінно відбилася б у голосі. Дійсно, познайомилися, настільки близько, наскільки це тільки можливо за ті нещасні кілька днів мого перебування в маєтку. Вловивши напрям думок Ліни, додаю: — Але думаю, що деякий час вам ще варто пожити в місті. Привид — вельми… норовливий, і я поки що не можу гарантувати, що він нікого не зачіпатиме.

— Як скажете, пані Ерзо, — якимось дивним, задумливим тоном відповідає Ліна. Але одразу підхоплюється і переходить до справи: — Вам треба прати ще щось?

— Зміни постіль, будь ласка, — кидаю вже з-за порогу вбиральні, щиро сподіваючись, що на тканині не залишилося ніяких слідів від світанкових розваг. — І, вибач, я вчора не прибрала зі столу після чаювання…

— Та як же не прибрали? — здивований голос покоївки доповнюється шурхотом ковдри. — Все на місцях і вимите.

Задумливо посмикуючи ґудзик на застібнутому ліфі нічної сорочки, я зупиняюсь на півдорозі до ванни.

— Справді? — видаю смішок. — Ну тоді все гаразд. Схоже, деякі звички сильніші за втому.

Мій цілком охайний вигляд. Прибрані та вимиті чашки після чаювання. Невже це Ліам постарався?

Але, якщо подумати...  Чи не може бути так, що наша розмова за чаєм, змінена мітка та… подальше вельми палке зближення мені лише наснилися? 

Від цієї думки стає моторошно. Лікар сім'ї Латойр попереджав мене, що через горе я можу втратити зв'язок з реальністю, почавши плутати її зі своїми снами, в яких до мене приходить Ріхард.

А тепер — ще і Ліам.

Чудова новина, що ще сказати.

Купання не на часі, треба негайно отримати якийсь доказ того, що хоча б частина вчорашніх подій була насправді.

Повернувшись до вже порожньої спальні, окидаю кімнату задумливим поглядом. Зупиняю його на скриньці для документів. Вона стоїть на туалетному столику під нині відсутнім на стіні дзеркалом — порожню раму вчора відвезли до міста, щоб вставити нове скло. Затамувавши дихання, поспіхом кидаюсь до скриньки, відкидаю кришку і з полегшенням бачу знайомий пергамент із власним підписом та половинкою печатки реєстратора.

Отже, я дійсно власниця цього маєтку. Вже добре. 

Повільно видихаю, зачиняю скриньку і повільно повертаюсь до ванни. 

Що ж, якщо я і втратила розум, то все ще не до кінця.