Читати книгу - "В обіймах привида, Анні Флейм"

Одягнувшись та привівши себе до ладу, я спускаюсь вниз — чи то до пізнього сніданку, чи то до раннього обіду. 

Дім гомонить голосами Ліни, Санни та її дочок — ти ба, навіть вони приїхали. Отже, вчорашня миролюбність привида дала свої плоди. З одного боку, це добре, додаткова пара рук ніколи зайвою не буде навіть в такому невеликому маєтку. З іншого ж… Неможливо було не помітити тривожні погляди, що протягом всього дня кидала на мене Ліна, наче вона раз по раз намагалась впевнитись, що зі мною дійсно все гаразд. Наче вона здогадалась, що було між мною та привидом і не бачить в цьому нічого хорошого. 

А я…

Я з бентежним нетерпінням чекала вечора. Коли диліжанс відвезе слуг до міста і залишить мене наодинці з привидом посеред тихого й темного маєтку. За чашкою чаю та бесідою. 

Сором, який я відчувала вранці, нікуди не подівся. Десь в грудях все ще клубилася тривога стосовно того, як мені тепер дивитись в очі Ліаму — принаймні, до того моменту, доки я не зрозумію його враження від цієї ситуації. Але безглуздо заперечувати: що сталося — те сталося, цього вже не змінити. Мені залишалося тільки сподіватись, що привиду проведений зі мною час теж сподобався.

Тому що мені хотілося продовження. До того ж, якщо йому дійсно дають сили чужі емоції, то вранці я його підживила так, як, мабуть, ще ніхто цього не робив. Ця самовпевнена думка лише підсилює мою нетерплячість.

І для того, щоб трохи згаяти час і підготувати гідне підґрунтя для вечірньої зустрічі, я вирішую особисто сходити до лісу та нарвати там свіжої м'яти, відібравши для вечірнього чаювання найніжніші листочки з тонким свіжим ароматом.

Прогулянка на самоті мене завжди заспокоювала. А тут ще й ліс, що озивається пташиними голосами, лоскоче ніздрі терпкувато-свіжим запахом молодого листя, дмухає в обличчя прохолодним подихом легенького вітру. 

Зарості м'яти знаходяться на самому краю моїх володінь — аж за озером. Ліс огинає його широкою дугою, ніби прагне закрити собою, захистити від чужих очей, тому шлях до моєї мети неблизький. Та мене й не бентежить — термінових справ немає, Ліну про свої плани я попередила, тому…

Зовсім не очікую побачити в лісі іншу людину — налітаю прямо на стежині, по обидва боки порослій кропивою з мій зріст.

Він вивертає з-за повороту і я, відскочивши від несподіванки назад, розумію — це чоловік. Високий, кремезний.

Небезпечний.

Мабуть, це навіть найперше, що я розумію — ще до ладу навіть не придивившись до незнайомця. Що він дуже, смертельно небезпечний. І розумію не за тим, як він навіть не похитнувся, коли я зіткнулася з ним — просто застиг на місці. Я розумію це, піднявши очі — мимоволі ковзнувши поглядом по м'язистій статурі, прихованій чорними штанами та чорною ж шовковою сорочкою — і відчуваю, як тіло мимоволі напружується. Тому що помічаю неприродно бліду, аж трохи сірувату шкіру, широкий тонкогубий рот, довгий прямий ніс, темні очі та ще темніше волосся, заплетене в недбало закинуту на плече косу.

Маг. Гадки не маю, звідки я це знаю, але всі мої відчуття волають про те, що це маг.

Мені тільки таких непроханих гостей на своїй землі бракувало…

Від того, яким уважно-хижим поглядом мене обдаровує цей чоловік — серце підстрибує мало не до самого горла. Та не встигаю я зорієнтуватись і щось зробити чи сказати — як відчуваю крижаний дотик до обох передпліч. Попри мимовільну хвилю мурашок від холоду по шкірі, всередині стає тепло-тепло. І спокійно.

Ліам тут, зі мною.

Судячи з того, як чоловік навпроти повільно піднімає очі та дивиться кудись вище моєї маківки — привида бачить і він. Кілька секунд посвердливши його поглядом, незнайомець розтягує губи у вельми зловісній та — ох, лишенько — гострозубій посмішці, після чого несподівано підморгує — не мені, Ліаму — і робить пару по-кошачому м'яких кроків геть зі стежини.

Тільки кропива й зашурхотіла.

Все ще відчуваючи на своїх плечах руки привида, я повільно видихаю у спробі заспокоїтися. Але прискорене серцебиття так просто вгамовуватись не бажає, тому я відкидаюсь назад, сподіваючись потрапити в заспокійливо-крижані обійми Ліама.

Він дозволяє спертися на себе, але передпліччя відпускає і не користується можливістю пригорнути.

Спиною я відчуваю, наскільки привид напружений — наче натягнута струна.

— Хто це був? — запитую майже пошепки.

— Схоже, десь поблизу демонолог, — лунає похмура відповідь. — Можливо, взагалі по сусідству.

Мало мені скелета повіреного в шафі, мага-реєстратора в залицяльниках та коханця-привида під боком, так ще й демонолог з'явився по сусідству — як цікаво втілюється моє прагнення до спокійного життя, що ще сказати!

— Отже, мені не здалося, що він — маг, — зітхаю я і, згадавши погляд незнайомця, мимоволі здригаюсь. Блискучі чорні очі за ту мить наче зазирнули мені в саму душу.

— Маг? — здивовано перепитує Ліам. І, хмикнувши, додає: — Ні, це був демон. Схоже, відправлений демонологом на розвідку.

— А нічого, що тут… наші володіння? — в моїх грудях пробиваються перші паростки обурення.

— Власне, про це я й повідомив його власниці.

— Власниці? — тепер вже моя черга дивуватись. Щоб поглянути в обличчя привида, я навіть закидаю назад голову. Але результатом цього стає холодний дотик до моїх передпліч. Привид відступає від мене на крок.

Від цього мовчазного відсторонення я відчуваю ніяковість і гіркоту водночас. Попри те, що сталося вранці, Ліам вочевидь збирається тримати дистанцію. Шкодує, що піддався пристрасті? Чи теж ніяковіє через настільки стрімке зближення? Хай там як, його право, і це доведеться визнати. А мені треба тримати себе в руках, так.

Повертаюсь обличчям до некроманта, що задумливо дивиться на зарості кропиви, якими пішов геть… цей демон.

— Так, на ньому печатка стримування, поставлена жінкою. Доволі дивна, наче... — повільно промовляє він, наче розмірковує вголос. — А, неважливо. Та судячи з напряму його руху — у нас дійсно нові сусіди.