Читати книгу - "Лівія з роду Воранор, Сафі Байс"

Лів не відповіла. Вона не хотіла вірити у це. Вона й слухати не хотіла, та вибору їй ніхто не надав.
— Суть у тому, Лів, що я намагаюся тобі довести — це світ безперервної боротьби. Боротьби та усунення конкурентів.
— Для кого були конкурентами наші батьки? — Лів згадала слова з листа Андре. «Запитай його, як померли ваші батьки». — Ти ж сам сказав, вони відрізнялися від інших наших родичів-маніяків. Як і бабуся. То чому ж усі вони давно мертві?
«А ти ні».
Вираз обличчя Артура радикально змінився. Якусь мить жінці здалося, що йому так само боляче, як і їй. А його думки... Щось схоже на почуття провини з'явилося в них.
— Він обіцяв, що ти ніколи не дізнаєшся, — голос його пролунав приглушено. — Заради цього я погодився залишити тебе.
— Я ще не знаю, — прошепотіла Лів. І в цей момент зрозуміла, що насправді й не бажає знати.

Але було вже запізно. Спогади Артура розгорталися перед нею немов трилер на широкому екрані. І Лів побачила в його думках дещо, про що досі не могла навіть підозрювати, дещо, що Андре так старанно приховував від неї, дещо, що дозволяло зненавидіти Артура заново. Вона побачила все, починаючи з того самого моменту, як він малював план бабусиного будинку для грабіжників. Побачила, чому залишилася сиротою, побачила, хто привів убивць в їх дім. Побачила батька, образ якого вже практично стерся з пам'яті... Побачила уламки дивана з бузковою оббивкою... І його величезну дерев'яну деталь, яка стирчала з грудей Романа. Побачила матір, яка намагалася захищатися від непроханих гостей за допомогою двох дерев'яшок... І те, де в результаті виявилася ця нехитра зброя.
Ось чому Андре тримав її брата на відстані. Ось чому Артур скорився йому.
— Мій шлях — це шлях війни, — продовжив Артур вголос. — З перервами на пишні банкети та дні затишшя, в які я роблю все, щоб помножити сили у собі.
— Ти ж сказав, що вийшов на пенсію.
— Так, люба, я більше не роблю це за гроші. Але життя продовжується.

Життя справді тривало. Час ішов. Щоправда, це було майже непомітно до того, як у кімнаті почало світлішати.

Усвідомлення того, що ніч уже закінчилася, остання ніч перед поверненням Андре, мало радувати, але жінка лише відчула посилення внутрішньої тривожності. Ні, вона зовсім не дорікала собі за те, що почала діяти, не дочекавшись чоловіка. Безглуздо вже було за щось дорікати. Тим більше що вона просто намагалася пом'якшити розв'язку цієї історії.

Артур ліг поряд на килим і мовчав. Лів теж мовчала. Він узяв її руку в свою і міцно стиснув. Так вони й далі лежали в абсолютній тиші. Все, що відчувала Лів — це тонкі голочки, які завдавали їй болю зсередини, по всьому тілу. У долоні, яку тримав брат, ці почуття були особливо гострими. Тепер вампірка думала лише про свій стан і ні про що інше. Стільки болю їй не доводилося відчувати ніколи у житті.

Темрява повільно тікала з кімнати. Лів пригадала ту ніч, коли вона чекала брата в бабусиному домі. Як її тоді переповнювала радість! Там був годинник, циферблатом якого так гучно рухалася секундна стрілка. Тоді Лів чекала півночі. Тепер же вона не знала, чого їй чекати і коли станеться взагалі хоч щось.