Читати книгу - "День падіння з висоти., Лія Серебро"

З найпершої хвилини моєї появи в його клініці, я вже мала, на його думку, знати всі свої обов'язки та починати розподіляти благодійність, забивати в базу пацієнтів, які її потребують, і шукати меценатів та спонсорів.

    На моє щастя, на мене ніхто не звернув уваги, якби не витівка Олександра, рівно за дві години перебування в клініці, він покликав мене до себе в кабінет, де перебував майже весь штат його працівників, молодих медсестричок і тієї самої дамочки з реєстратури.

  Я постукала й увійшла до них у кабінет.

-Вийдете звідси, будь ласка, тут нарада! - діловито сказала мені вона, намагаючись прикрити двері перед моїм носом.

    Тож не дивно, що вона мене не пам'ятає і сплутала зі звичайною пацієнткою, адже вбрана я була не так, як годиться для другої половини власника клініки, а як дівчина, яка раптово вирішила відвідати гінеколога після бурхливої ночі, щоб переконатися у відсутності венеричних хвороб.

-Світлано Миколаївно, це - моя кохана дівчина, майбутня дружина і людина, яка нарешті опікуватиметься нашим благодійним фондом. - урочисто заявив Олександр.

 Я вкрилася всіма кольорами веселки, щільніше притиснула окуляри до очей і потягнула спортивний бомбер нижче до стегон.

    Олександр підійшов до мене, запрошуючи в глиб кабінету.

-Зніми окуляри, люба... - пробурчав він і зняв з мене свої ж окуляри.

   Він узяв мене за лікоть і посадив поруч із собою прямо в центрі на очах у всіх.  Усьому персоналу відкрився мій ніс із саднами у вигляді запеченої крові розміром із перчинку, підпухлі очі й наполовину перекошені губи, після стоматологічної анестезії.

     Його співробітники розгублено переглянулися між собою.

-Вероніка Станіславівна! Вас просто не впізнати! - прокинулася Світлана Миколаївна.

    Я спробувала мило посміхнутися і розвіяти обстановку.

-Потрапила під шалену кулю... Так, милий? - звернулася я до Олександра.

-Походи до косметолога, скоро вона буде ще красивішою! - відповів він за мене, збрехав і ніс не виріс.

-Давно нам потрібна була така людина! Але ніхто не наважувався віддавати свій вільний час на це! Олександре Олександровичу - це гарне рішення! - потиснув йому руку один із лікарів.

-Так що, якщо Вероніка Станіславівна звертатиметься до вас по допомогу, потрудіться не відмовити їй у цьому! - ствердно кивнув Олександр.

-Я допоможу їй можна?  - вийшла з натовпу медсестра приблизно мого віку з ногами від вух і в короткому халаті з декольте. Халат, скоріше, був схожий на костюм для рольових ігор, та й вона загалом не зовсім скидалася на працівника медицини.

     Я невдоволено закотила очі. І вже збиралася відмовитися від її допомоги, але Олександр відповів за мене.

-Софочка, не треба, у вас і так своєї роботи повним-повним повно.

 - Софочка? Що, за фамільярності? - ледве чутно прошепотіла я йому.

-Світлана Миколаївна, ви поводир для Вероніки! Сподіваюся, що з вами благодійний фонд розквітне, а це, своєю чергою, приверне ще більше пацієнтів у нашу клініку! - офіційно заявив він, не звертаючи уваги на моє тихе запитання.

    Софочка окинула мене загадковим, сповненим розчарування поглядом. А Світлана Миколаївна, охоче погоджуючись, закивала головою з такою частотою, ніби її помістили на капот машини у вигляді курчати, що танцює, із пружиною замість шиї.

-Ґоспода! Нарада закінчилася... - поінформував усіх Олександр.

     Тітки й дядьки в білих халатах слухняно розійшлися. Та сама Софочка, ніби навмисно чекала, щоб усі вийшли з кабінету, і наостанок прокрутила вісімкою своєю п'ятою точкою, демонструючи модельну ходу.

-Що за форма в неї? - поморщилася я.

-Давно їй казав, щоб одягалася скромніше... - невпевнено відповів Олександр.

-Ти задоволений? - нарешті, подивилася я на нього сповненими відчаю й розчарування очима.

-Дуже! - не зрозумів натяку він.

-Ти виставив мене в непривабливому вигляді перед своїми співробітниками! Ти тільки подивися, які лікарки й медсестри розфуфирені тут! Чого ти добиваєшся?

- Я люблю тебе в будь-якому вигляді! - дав задню він.

-Причому тут ти!? - вигукнула я. -Невже ти не розумієш, що так не повинно відбуватися все? Стукнуло тобі в голову, що саме сьогодні я маю з'явитися тут і тобі насрати на все! Скільки можна вже! Ти мені навіть не чоловік, щоб так помикати мною!

      Олександр мовчки подивився на мене і, очевидно, міцно задумався.

Плавною ходою він підійшов до мене та уклав мене в ніжні, але якісь холодні обійми. Мабуть для того, щоб я не змогла поворухнутися і слухала його.

-Ти мені навіть не чоловік! Розпоряджаєшся мною, немов річчю! - випалила я, намагаючись вислизнути з його рук.

-Ми можемо розписатися... - плавно протягнув він, не зводячи з мене погляду. - Не смикайся ти... - додав він із посмішкою, у якій зароджувалася властива йому в ці моменти хіть.

-Я... Я не хочу! І дітей не хочу від тебе! - відрізала я, розуміючи, до чого він веде.