Читати книгу - "Печать долі, Марі-Анна Харт"

— Це не означає, що я повинна приймати все, як є, — різко відповіла Алана, підводячи на неї погляд.

— Ні, не повинна, — спокійно погодилася Друена. — Але подумай, що для тебе важливіше: продовжувати боротися лише заради боротьби чи знайти для себе вихід, який зробить тебе щасливою?

Алана зітхнула і зробила ковток чаю. Його смак повертав її в дитинство, в ті спокійні часи, коли все було простіше.

— Я просто боюся зробити неправильний вибір, — врешті сказала вона.

— Немає правильного чи неправильного вибору, доню. Є лише той, який зробить тебе або нещасною, або щасливою.

Алана не знала, що відповісти. Вона лише опустила погляд на чай, спостерігаючи, як у ньому віддзеркалюється її розгублене обличчя.

Друена не поспішала продовжувати розмову, даючи Алані час осмислити її слова. Вона просто сиділа поруч, створюючи відчуття безпеки і розуміння.

— А якщо я не зможу звикнути? — тихо запитала Алана, обводячи пальцем край чашки.

— Тоді ти будеш шукати інший шлях, — відповіла Друена. — Але ти маєш дозволити собі спробувати. Не тому, що від тебе цього чекають, а тому, що так ти зможеш зрозуміти, чого хочеш насправді.

— Ти думаєш, що він… добрий? — Алана вагалася, але їй потрібна була відповідь.

— Я думаю, що він не такий жорстокий, як ти собі уявляєш, — м’яко відповіла Друена. — Він не хоче робити тобі боляче. Але тільки ти можеш вирішити, чи вартий він твоєї довіри.

Алана довго мовчала. Вона не знала, чого хоче більше — тікати або залишитися і зрозуміти, що чекає її попереду.

— Я боюся, що якщо залишуся, то втрачу себе, — прошепотіла вона.

Друена простягнула руку і лагідно стиснула її пальці.

— Ти сильна, Алано. Ти не з тих, хто втрачає себе.

Весь день Алана провела з Друеною. Вони гуляли старими стежками, які Алана знала ще з дитинства, говорили про дрібниці, готували разом обід і просто насолоджувалися часом, який могли провести вдвох. Це було те, чого їй так не вистачало — спокій, відчуття дому, безтурботність, якої їй бракувало останні тижні.

Коли вечір почав повільно огортати землю своїми сутінковими обіймами, знайомий звук двигуна привернув увагу Алани. Вона зупинилася біля вікна, дивлячись, як Кайден виходить із машини і повільно йде до будинку.

— Схоже, час прощатися, — зітхнула Друена, проводячи рукою по волоссю Алани.

— Так… — Алана опустила погляд, не знаючи, що сказати. Їй не хотілося йти, але вона розуміла, що це неминуче.

Вона міцно обійняла Друену, вдихаючи знайомий запах трав і спецій, який завжди асоціювався в неї з домом.

— Я завжди поруч, — тихо сказала Друена. — Коли б тобі не було потрібно.

— Дякую…

З цими словами Алана відійшла, зробивши крок назад, і рушила до машини, де чекав Кайден. Він не говорив нічого зайвого, лише відкрив перед нею двері.

Вона сіла на пасажирське сидіння, дивлячись у вікно, поки знайомий будинок повільно віддалявся.

— Дякую, — несподівано для себе сказала вона, обертаючись до Кайдена.

Він здивовано глянув на неї, але в його очах не було глузування чи насмішки. Лише м’яка усмішка.

— Я ж обіцяв, що не заберу в тебе сім’ю, — спокійно відповів він.

Алана знову відвернулася до вікна. Її думки плуталися, але вона відчувала, що сьогодні щось змінилося. Що саме — вона ще не знала.