Читати книгу - "Називай мене Мері..."

— В обох?

— Ось тут перший раз, — Кобзар кивнув за вікно, вони саме минали парк Політехнічного інституту. — Міг думати на Нагорного. Та швидше за все, діяв хтось із «яструбів». Тобто, — кривий усміх, — «беркутів». Професійна підготовка дозволяє.

— Логічно.

— І нате маленьку вишеньку на тортик. Мері одного разу пустила до себе пожити якусь Алісу Зайцеву, товаришку по нещастю. Теж втекла від війни, осіла в Києві під крилом приятельки. Саме Марія Запорожець направила подружку до «Ольвії». За якийсь час почалися ті самі проблеми, що змусили Мері хапати дитину й тікати з теплого забезпеченого кубла.

Віра клацнула язиком.

— Всі шляхи ведуть до «Ольвії», — простягнула Олегові смартфон. — Інтернет працює. Зайдіть на їхній сайт, пошукайте дані Аліси Зайцевої.

— Еліс.

Що?

— Так себе називає.

— Ой, заради Бога!

Поки Кобзар порпався в мережі, їхали мовчки. Тим часом вологі березневі сутінки поволі оповивали місто.

— Є!

Віра скосувала на дисплей.

— Нічого так. Симпатична. Контакти лишила?

— Написано: адреса змінюється. Номер телефону мені Ольга дала. Цей самий.

— Заздрю вашій легендарній пам’яті.

— Не така вже й легендарна. Он як із Нагорним невдало вийшло. Ми зараз куди?

— Додому, — прозвучало буденно, мовби Кобзар теж їхав до себе. — Є інші плани?

— Знайти Еліс. З нею останньою спілкувалася Мері. Має знати щось про Анну. Взагалі, мусила б багато на що пролити світло.

— Наберемо її вже з дому. Сядемо стаціонарно. Далі — по ситуації.

— Приймається, — Олег повернув телефон.

Зробили, як завжди. Кобзар вийшов раніше, почекав трошки, перекурив. Вирішив переконатися про всяк випадок, чи Віра вже на місці. Набрав її — на цей телефон йому ніхто не міг дзвонити, номер не показувався.

— Ви де? — той самий стривожений голос, тільки тепер в ньому чулися ознаки паніки.

— Віро, я...

— Олеже, швидше сюди! — і вже не стримуючись: — Бігом же, ну!

Не схоже на Віру Холод.

Не її характер.

Проминув консьєржку, назвавши номер квартири й прізвище мешканки. Викликав ліфт. Згори зійшов чоловік із собакою. Пропустивши його, Кобзар зайшов. Витягнув пістолет, щойно зачинилися стулки.

Вона чекала на поверсі.

— Там, — мовила тихо, показуючи в бік своєї квартири.

Відсторонив її плечем.

Уже не ховав зброю.

Скрадливо наблизився до дверей.

Прочинені.

14

— Тихо, — сказав сам до себе.

Озирнувся, зиркнув на Віру, повторив тепер уже їй.

— Тихо. Стійте на місці.

Вона кивнула, і Кобзар виставив дуло перед собою. Лівою рукою обережно штовхнув двері. Отвір поширшав, всередині було темно. Затамувавши подих, Олег копнув двері тепер уже носаком. Ступив усередину, тримаючи пістолет перед собою обома руками.

Його зустріла тиша.

— Хто тут? — гукнув неголосно, не почув відповіді, повторив уже гучніше: — Хто тут? Вилазь!

Знову мовчанка.

Пошукав і знайшов вмикач. Натиснув. Жодного результату, світла не було. Постоявши трохи, знову перехопив зброю двома руками, ступив уперед. Нога роздушила тонке скло. Кобзар завмер, нашорошив вуха. Не почувши руху, крок за кроком рушив далі вглиб помешкання.

Перед ним темніла кухня.

Пильнуючи розчахнуті двері в залу, Кобзар пройшов далі, ввімкнув світло й тут.

Марно.

Спробував ще кілька разів, зробив мимоволі ще крок. Під підошвою знову хруснуло.

Той, хто побував у квартирі, викрутив лампочки й розбив їх об підлогу.

Світло лишилося тільки в коридорі.

Олег повернувся назад, зайшов до зали й отримав той самий ефект: світло не засвітилося, бите скло під ногами. Спальню міг не перевіряти, та пройшов і туди. Аналогічно.

І ще.

Тут світило ззовні, уже горів ліхтар на вулиці. Вистачило, аби побачити повний розгром. Одяг та білизну з шафи вивернули на підлогу, постіль на ліжку зібгали. Передчуваючи, що побачить у залі, однаково пройшов і туди. Очі нарешті звикли до темряви. Досить, аби роздивитися потрощений скляний столик.

Ноутбука теж не побачив.

Про всяк випадок зазирнув у ванну й туалет, зафіксувавши розбите дзеркало й по-варварськи зірвану кришку унітаза. Відступив, залишив квартиру. Ковзнув поглядом в бік Віри, спитав:

— Комп’ютер з вами?

— Там...

— Приїхали.

Кобзар присів навпочіпки біля дверей. Поклав пістолет на підлогу, присвітив собі ліхтариком з телефону. Уважно роздивився замок. Не озираючись, простягнув руку.

— Ключі.

Віра підійшла непевними кроками, брязнула ними, передала. Олег вставив ключ у нижній замок, повернув. Ходило легко. Те саме проробив із верхнім, зазирнувши в шпарину перед тим. Вийняв, підважив на долоні.

— Замок не пошкоджений. Майстри працювали, але нічого не зламали. Зачинити можемо, як було.

— Що...

— Нічого хорошого, — Кобзар по черзі зачинив кожен із замків. — Вам... Нам не можна туди. Зараз — так точно.

— Ноут забрали?

— Додатковий бонус, Віро.

— Тобто?

Олег підняв пістолет, поставив на запобіжник, ступив до неї впритул.

— Приходили не за трофеєм. Якби не знайшли, це б нічого не змінило. Не це мета. Вломилися, щоб попередити й налякати. Превентивно. Показують, хто тут здає карти.

— Нагорний?

— Я попереджав. Не знаю, про що ви там говорили. Тільки маєте хід у відповідь. Розвідка боєм, кажете? Ось вам і оголосили війну.

— Викликаю поліцію, — вона полізла по телефон.

— Стоп! — Кобзар зупинив її жестом. — Наші з вами колеги зафіксують розгром у квартирі й приймуть заяву про викрадений ноутбук. Але сліди зламу на замках шукатимуть довго. «Яструби» зайшли сюди не купою, а по одному. Кожен назвав інший номер квартири, зустрілися тут, — він тупнув ногою. — І якщо сліди стороннього втручання в ваші міцні замки ще можна виявити, ви не доведете, що до вас увірвалися підлеглі Тимура Нагорного.

— Поліція все одно потрібна.

— Слід бандитів прохолов, — Олег намагався бути переконливим. — Не має значення вже, гукнете ви копів зараз чи за пару годин. До речі, гарантую вам у квартирі лише ваші, ну, ще й мої відбитки пальців. А колеги працюватимуть дбайливо, бо йдеться про Віру Холод. Спливуть мої сліди. І варіантів рівно два. Перший — до вас вторгся Олег Кобзар, який розшукується за підозрою щонайменше в одному вбивстві. Другий — ви переховуєте в себе небезпечного злочинця.

— Не слід було вас пускати.

—