Читати книгу - "Львів. Пані. Панянки"

Хлопець стиснув кулак. Костел-фортеця на перший погляд відлякував оборонним настроєм. Похмурі мури поставали перед тобою вартовими з позачасся, наче випитуючи: чи не ворог ти, чи можна тебе пропустити далі? Але якщо зайти на подвір’я, душа наповнювалася якимось затишком, спокоєм і надією на краще. Та і сьогодні це вже був Свято-Покровський жіночий монастир, святе місце, не фортеця. Ян на мить завмер. Так і люди. На перший погляд здаються похмурими та відлюдькуватими, а якщо пізнати краще – з ними спокійно просто стояти поруч. У двері обережно постукали, і хлопець кинувся відчиняти. Професор дивився похмуро, але Юрко впевнено підморгував за його спиною. Усе вийде. Ян внутрішньо підібрався і видушив із себе посмішку. У нього все вийде!

– Пане професоре!

– Іване! – розмова почалася невимушено. Драган тримався відсторонено і зацікавлено водночас.

– Остапе Андрійовичу, я пропоную забути всі наші суперечності і почати, так би мовити, з чистого листа, – Іван видушував із себе заздалегідь приготовану промову.

На обличчі Драгана розпливлася задоволена усмішка.

– Вчасно ви зрозуміли свою помилку, Іване. Вчасно.

– І щоб вам було легше це сприйняти… Про це забути. З цим… Щоб йому! Словом, це вам! – Ян на умовний сигнал Юрка витягнув пухкий конверт, який пік пальці навіть через папір, і рушив до професора.

– Мушу визнати, ви мене приємно здивували, Іване, – чоловік завченим рухом потягнувся до конверта. Однак, коли його рука майже торкнулася грошей, кімната здригнулася від галасу. Вхідні двері прочинилися з гучним ляскотом, залишаючи на стіні вм’ятини від ручки, до квартири забігли незнайомі люди, щось вигукуючи. Іван не міг повірити у те, що відбувається. Хаос навколо видавався сном, поки в нього не відібрали конверт, а руки скрутили за спиною. Останнє, що пам’ятав хлопець, був винуватий погляд Юрка, незмінна усмішка Драгана і зловтішний голос:

– Догрався!

Звістка про арешт Яся шокувала Льолю. Чутки про її «злодія»-нареченого прокотились і селом. Тут уже було неважливо, що сталося: «чи то він вкрав, чи то в нього вкрали, але була якась неприємна історія». Люди і так не були прихильні до надто строгого священика, а тепер – ще той його зв’язок із засудженим… Плітки обростали чимраз новими подробицями, нагадуючи снігову кулю, запущену з гори. І змусити людей прип’яти власні язики вже було годі намагатися.

Амбітний отець Михайло одразу зрозумів, що всякі стосунки з ув’язненим зашкодять його власній кар’єрі та родині, тому заборонив дочці навіть думати про Яся. Усі попередні домовленості про шлюб можна було вважати скасованими. Важкий на руку та слово, чоловік навіть забрав доньчині документи з університету й перевіз її до Ольжичів, наказавши врешті взятися за розум і готуватися до заміжжя з першим-ліпшим семінаристом.

Міна намагалася переконати отця Михайла повернути Льолю до Львова, однак чоловік залишився непохитним. А щоб закрити тему повністю, відібрав у доньки мобільний телефон, а поштарці Ксені наказав усі листи передавати йому особисто в руки. Перші кілька конвертів батько подер на очах у заплаканої дівчини. Вона вже було думала, що все втрачено, але Ясь вигадав інший спосіб – почав писати тайнописом. Через Міну та Ярка передавав книги з проколотими голкою літерами, з яких Льоля складала довгі листи, сповнені пристрасті й туги. Дівчина могла годинами перечитувати їх та цілувати виписані рядочки. Але головним був не спосіб – головним залишався зміст. Кожне слово від Яся дихало палким коханням і дозволяло Льолі ще трішки помріяти про їхнє спільне щасливе життя.

4

Суд зайняв вісім місяців, а за тим Кінашу присудили ще шість тижнів ув’язнення. Довго тягнулася похмура зима, за нею прийшла обнадійлива весна, і врешті заспане літо дісталося Ольжичів. Яся випустили з в’язниці, і він умовився через листи зустрітися з коханою на вихідних. Льоля не знаходила собі місця цілий тиждень. А у ніч з п’ятниці на суботу проспала всього кілька годин під ранок. Схопилася з ліжка і до дзеркала: мішки під очима, запухле обличчя.

«Ой-ой! І як такою на очі Ясю показатися?»

Кинулася вмиватися холодною водою. Ще був час, щоб привести себе до ладу – однаково мусить чекати до обіду. А так кортіло вибігти з дому вже й негайно! Дівчину зупиняло тільки те, що мама може щось запідозрити у її надто довгій відсутності.

«Чекання, чекання, чекання! Нестримне, важке, гнітюче, та водночас – солодке, млосне, таке, що перехоплює дух. О Боже, той, хто вигадав чекання, мусив щиро ненавидіти усіх закоханих. Чи навпаки, дуже любити?»

По полудні спека трішки спала, і Льоля, прихопивши завчасно приготовані смаколики, рушила в бік Урочища – лісу, де вони умовилися зустрітися з коханим. Сорочка прилипала до спини, при поясі погойдувався невеличкий плетений кошик із лози. Ввечері принесе в ньому грибів чи літру-другу чорниць про батькові очі. А поки на денці скромно притулився клубок червоних стрічок – її таємні вказівки для Яся, щоб знайшов дорогу. А то заблукати в Урочищі можна було тільки так! Особливо – нетутешнім.

Ось уже знайомий підйом до лісу. Дівчина зупинилась і глибоко вдихнула лісову прохолоду. Тут тінь від стіни дерев, наче великий парасоль, вкривала суничні галявини окраїн. Ліс усе дужче поглинав Льолю. У пошуках орієнтирів вона добряче відхилилася від дороги, на якій чомусь лежали дебелі валуни й дрібні камінці. Враз огорнуло дивне відчуття – наче колись тут була одна велика ріка. Першу стрічку дівчина вчепила на ялинці, як щойно повішену новорічну іграшку в передчутті свята. Другу – за п’ятдесят метрів, майже на землі. Затим вийшла на спуск донизу, там, де сонячним зайчиком виплескували перекати річки Манивки. Вона направду манила її, то й мусить звабити і його – сюди ж ведуть її стрічки. Згадала його останній лист.

«29 травня 2017 р. понеділок, вечір. Любко моя сердечна! Твій образ живе у моїй душі в усій красі. Твоя любов гріє мене і захищає від зла й усякої погані. Любове моя, тепер я не можу подумати собі, що б я міг зробити, якби довелось розлучитися з тобою назавжди. Тільки зараз я врешті пізнав, який неоціненний скарб для мене – твоя любов».

Пройшовши чималу відстань Прикарпатським масивом, Льоля опинилася на одній з галявин. Тут паслися вівці з червоними дзвониками на шиях, було багато височенних стебел іван-чаю, звіробою та