Читати книгу - "Лабіринт духів"

– Доне Ґуставо, пробачте, що я вас… Авжеж, я знаю, котра година… Ні, я не… Так, сеньйоре, так, я вас прошу… Ні, я вас прошу… Звісно, мені подобається моя робота… Ні, будь ласка… Одну секунду, тільки одну секунду… Дякую.

Хлопчина перевів подих і повернувся до перемовин із хазяїном.

– Тут прийшла сеньйорита, яка каже, що має Віктора Маташа в прекрасному стані й хоче його продати.

Продавець надовго замовк.

– Ні, я не вигадую. Перепрошую? Ні. Я не знаю, хто вона. Я ніколи її не бачив раніше. Не знаю. Молода дівчина, дуже елегантна… О Боже, достатньо… Ні, мені зовсім не здається… Так, сеньйоре, цієї ж миті, сеньйоре…

Юнак з’явився на порозі підсобки, усміхаючись на весь рот.

– Дон Ґуставо запитує, коли вам було б зручно зустрітися з ним.

– Сьогодні о першій, – запропонувала Алісія.

Хлопчина кивнув і знову зник у підсобці.

– Вона каже сьогодні о першій. Так. Не знаю. Я запитаю… Гаразд, я не буду запитувати… Як скажете, доне Ґуставо. Так, сеньйоре. Цієї ж миті. Не сумнівайтеся. Так, сеньйоре. Вам також.

Коли продавець повернувся знову, він здавався трохи спокійнішим.

– Усе гаразд, Беніто? – поцікавилася Алісія.

– Просто пречудово. Прошу вибачення за завдані вам незручності. Дон Ґуставо – свята людина, але має свої примхи.

– Я розумію.

– Він повідомив мені, що радо зустрінеться з вами сьогодні в «Гуртку верхової їзди» [59]. Вам підходить? Дон Ґуставо сьогодні там обідає, і буде в клубі до вечора. Ви знаєте, де це? У Будинку Переса Саманільйо, на перехресті Бальмес і Діагональ.

– Я знаю. Я скажу донові Ґуставо, що ви мені неабияк допомогли.

– Дуже вам вдячний.

Алісія вже зібралася йти, коли юнак, либонь, прагнучи продовжити її візит бодай на якусь коротку хвилю, вибіг з-за прилавка, щоб люб’язно провести дівчину до виходу.

– Дивна річ, – нервуючись, сказав він, аби щось сказати. – Стільки років ніхто не бачив жодної книжки Маташа, а тут за останній місяць аж дві людини приходять до книгарні й запитують про нього…

Алісія спинилася.

– Справді? І хто ж іще розпитував про Маташа?

Беніто відразу посерйознішав, немовби сказав більше, ніж мав би. Алісія поклала руку юнакові на плече і приязно стиснула.

– Не турбуйтеся, це лишиться між нами. Мені просто цікаво.

Продавець вагався. Алісія злегка нахилилася до нього.

– Якийсь пан із Мадрида, начебто поліціянт. Показав мені якесь посвідчення, – відповів Беніто.

– А він не назвався?

Беніто знизав плечима.

– Може… Зараз важко сказати… Я згадав про цього чоловіка тільки тому, що в нього була близна на обличчі.

Алісія всміхнулася і цим ще більше збентежила Беніто.

– Шрам? На правій щоці?

Хлопчина поблід.

– А звали його часом не Ломана? – запитала Алісія. – Рікардо Ломана?

– Може бути… Я не впевнений, але…

– Дякую, Беніто. Ти просто золотко.

Алісія уже йшла вгору вулицею, коли продавець визирнув із дверей і озвав її:

– Сеньйорито! Ви мені так і не сказали, як вас звати…

Дівчина обернулася й послала хлопчині усмішку, яка стояла в нього перед очима весь день і частину ночі.

6

Вийшовши з книгарні, Алісія піддалася спокусі прогулятися знайомими шляхами й не поспішаючи попрямувала закрутами Готичного кварталу [60] до свого наступного пункту призначення. Дівчина йшла помалу, розмірковуючи про Рікардо Ломану та його дивне зникнення. У глибині душі вона не здивувалася, натрапивши тут на його слід. За роки служби Алісія звикла, що часто вони з Ломаною, йдучи одним і тим самим шляхом, наступали одне одному на п’яти. Дев’ять із десяти разів першою була Алісія. Тут вартим уваги було лише те, що Ломана, який, за словами Хіля де Партери, почав розслідувати справу анонімних погроз Вальсові кілька тижнів тому, схоже, розпитував про книжки Віктора Маташа. Про Ломану можна було сказати багато чого, але дурнем він точно не був. Хороша новина в цьому всьому – те, що Алісія тепер точно знала: якщо Ломана також шукає книжки Маташа, чуття її не підвело. Погана ж полягала в тому, що рано чи пізно їм доведеться перетнутися. А зустрічі їхні рідко закінчувалися добре.

Рікардо Ломана, як подейкували в їхньому підрозділі, був колишнім учнем сумновідомого інспектора Фумеро з барселонської Бригади соціальних розслідувань і найлихішим серед усіх посіпак, завербованих Леандро протягом тривалого часу, а таких було чимало. Під час своєї служби Алісія не раз мала сутички з Рікардо Ломаною. Остання відбулася кілька років тому, коли Ломана, сп’янілий від алкоголю й люті через те, що Алісії вдалося розв’язати справу, над якою він марно бився кілька місяців, увечері простежив за дівчиною аж до її помешкання в готелі «Гіспанія» і пообіцяв, що одного дня, коли Леандро не буде поруч, щоб її захистити, він, Ломана, знайде час і місце, щоб підвісити Алісію до стелі й познайомити зі своїми улюбленими цяцьками.

«Ти, кралечко, не перша й не остання хвойда Леандро, і коли ти йому набриднеш, я вже чекатиму на тебе. І я тобі обіцяю, що ми з тобою добре розважимося, особливо ти, бо твоє тіло аж просить попестити його залізом…»

Від тої зустрічі Ломана дістав на згадку удар коліном по своїй чоловічій гордості, який відправив його на півмісяця до ліжка, зламану в двох місцях руку і шрам на щоці, на який довелося накладати вісімнадцять швів. Алісія ж зі свого боку заплатила за це побачення кількома тижнями безсоння, коли з револьвером на нічному столику вона лежала, вдивляючись у темноті на двері, огорнута похмурим передчуттям, що найгірше чекає на неї в матчі-реванші.

Алісія вирішила викинути Ломану з голови й насолоджуватися прогулянкою і своїм першим ранком у Барселоні. Дівчина ступала поволі, зважуючи кожен крок і зупиняючись перед вітринами за найменшого потиску в стегні. З роками вона навчилася розпізнавати ознаки й виробила способи, як уникнути болю або принаймні затримати невідворотне. Алісія і біль були давніми ворогами, які добре вивчили одне одного і знали правила гри. І все ж ця перша прогулянка без корсета, затягнутого довкола ноги, була варта тої ціни, яку за неї доведеться заплатити. Час пошкодувати про своє рішення в Алісії, певно, ще буде.

Доходило до десятої, коли дівчина минула вулицю Пуерта-дель-Анхель і, завернувши за ріг, на вулицю Святої Анни, зауважила вітрину старої книгарні «Семпере й сини». На другому боці вулиці була невеличка кав’ярня. Алісія зайшла туди й сіла за столик коло вікна. Трохи