Читати книгу - "Син"

мала колись давно ця земля, — мовив нарешті полковник. — І я й без тебе знаю, що сам сплюндрував її. Назавжди. Оцими ось руками. Ти прожив досить довго, щоб пам’ятати, якою високою була тут трава. Може, вона знову тут ростиме, коли мине тисяча років… та навряд чи. Така вже головна властивість людської раси: ми перетворюємо чорноземи на пісок, а зелень, що буяє, — на чагарники.

— Чагарників на наших землях, до речі, можна позбутися, — пробурчав я.

— Це забрало б у нас цілу прірву грошей.

— Але ми все одно не збідніли б.

— Так уже склалося, Піте, — стенув плечима батько, — що я, хоч і люблю свою землю та свою родину, не люблю худобу. А ти зовсім інший, бо виріс на ранчо, де завжди було повно корів та биків. Я теж, здавалося б, виріс у преріях, де було багато бізонів. Але щоб я їх любив так, як ти любиш нашу худобу, — ні. Для тебе корова — священна тварина, а вакуерос — люди, гідні усілякої поваги через те лишень, що вони доглядають тих корів. А я не такий. Для мене ця худоба — лише засіб, що свого часу допоміг мені прогодувати себе, твою матір і тебе з братами. Я стільки всього набував і втрачав у своєму житті, що не бачу причин так перейматися через худобу. До речі, ти ж знаєш розміри збитків, яких ми зазнали цього року через Ґарсія?

— Тату… — Трохи дивно це звертання звучить із уст майже п’ятдесятирічного чоловіка, чи не так?

— Тільки на західному нашому пасовиську, — вів далі він, наче й не почув мене, — і тільки за цей рік ми втратили сорок тисяч доларів, а на інших пасовиськах — іще близько вісімдесяти тисяч. Судячи з усього, ці виродки крали в нас худобу протягом досить тривалого часу: мабуть, відколи в Педро з'явився перший зятьок. Так, я знаю, що впродовж останніх чотирьох років ми потерпали від посухи, але ж вона ніяк не могла забрати в нас половину всіх телят! Як не крути — не могла, бо годували ми їх як належить. А куди, на твою думку, поділася третина тільних корів? І дурневі зрозуміло, що їх украли! Якщо врахувати весь приплід, який ці корови могли нам принести, — виходить, що ці повзучі гади витягли з нашої кишені майже два мільйони доларів!

— Ти ще приплід від мулів забув урахувати, — не втримався я.

Він лишень похитав головою, а тоді став мовчки вдивлятися кудись удалину. Тривало це досить довго. Авжеж, я, на відміну від нього, не докладав жодних зусиль, аби наша земельна ділянка стала нашою. Я змалечку звик до того, що вона наша, та й годі. А він — так само звик завойовувати й тепер не бачив жодної причини, щоб відмовлятися від гарної нагоди подвоїти свої володіння, тоді як більшість інших власників ранчо бідують. Після тривалої паузи батько, утерши лоба, знову заговорив.

— Ти завжди ставив свої ідеали вище за ідеали інших, Піте. Я та решта членів нашої родини завше терпіли це. А от у стосунках із чужими людьми ти все життя мав проблеми. То ти допоможеш мені спалити це зміїне кубло, чи ні?

— Який у цьому сенс? Чому ти так поспішаєш загарбати цю землю?

— Тому що мене може випередити хтось інший. Ця земля довго нічийною не буде, і, якщо я нічого не робитиму — прийдуть Мідкіффи чи Рейнолдси, а ще шериф Ґрехем і суддя Пул та й розхапають це все. А не вони — то якісь новоспечені багатії, що нажили гроші на свердловинах. Хай там як — часи Ґарсія відійшли в минуле.

— …бо ти «допоміг» їм туди відійти.

— Ми з тобою кажемо одне й те саме, та ти чомусь цього не розумієш.

— Це не повинно було статися так.

— Але сталося. Ґарсія, між іншим, забрали цю землю в індіанців; я забрав її в Ґарсія; і настане час, коли в нас її так само хтось забере. Добре запам'ятай це, Пітере.

Він узяв два глеки з нафтою — по одному в кожну руку — і поволі підійнявся сходами. Глеки були дуже важкі, і він якоїсь миті мало не впустив їх.

Спостерігаючи за батьком, я подумав, що йому точно слід було народитися не в наші часи, а значно раніше: коли на планеті панував первісний хаос і кожен, кому було під силу, хапав усе, що міг ухопити. І не мав жодного уявлення про те, що таке «совість» чи «мораль».

Утім, якщо добре подумати — мій батько нічим не відрізняється від сучасних людей. Просто вони потребують якогось виправдання для того, щоб убивати й грабувати (наприклад: «Ми — білі, а всі інші мають поступатися нам дорогою, або ми їх повбиваємо!»). Фінеасові ж узагалі наплювати на будь-які расові забобони. Він просто відкидає всі емоції, віддаючи перевагу холодному розрахунку: якщо ти маєш більше сили, ніж хтось інший, — нехай той загине, щоб ти став іще сильнішим. І жодні з них — ні первісні звірі, як мій батько, ні расисти, ні бездушні машини, як Фінеас, — не бачать або ж не хочуть бачити, що насправді ми маємо вибір.

Я почув, як полковник чимось грюкає всередині сплюндрованого будинку. У сідлі він і досі видається молодою людиною, а коли зістрибує на землю — ніби знімає зі спини коня всі свої роки та завдає собі на плечі. Спостерігаючи за тим, як він тягає важелезні глеки, я спіймав себе на тому, що мені його страшенно шкода. Можливо, я не сповна розуму.

І я зайшов до будинку, відганяючи думку про те, що міг би з легкістю повалити батька на землю й відвезти ту кляту сиру нафту подалі звідси. Ні, було вже надто пізно: убитих людей не повернеш, і боротися за ці напівзруйновані стіни безглуздо.

Усередині геть усе було вкрите товстим шаром пилу, який потрапив сюди крізь розтрощені двері та вікна. Ось тут — свіжі сліди тварин; он там — великі темні плями засохлої крові. Я зайшов до вітальні — мій батько саме розливав тут нафту, поскидавши докупи все, що залишилося від меблів. Завершивши цю справу, він пішов до спалень, а тоді — до кабінету дона Педро.

Там він повиймав із шухляд усі папери: старі листи, облікові книги, контракти. А ще — свідоцтва про народження та про смерть людей на прізвище Ґарсія (десять поколінь поспіль!). І нарешті — документ, що підтверджував їхнє законне право на володіння цією землею; за тих часів,