Читати книгу - "Вода, павутина"

— Я чув. Знаю.

Пречиста засовалася, Дамір відчув її рухи: очевидно, переставляла маленькі ніжки. Її голос звучав знервовано, докірливо і сердито водночас.

— Ох, нещасна, у що вона вплуталася… Завжди так. Нічого не навчилися. Нічого не навчилися…

— Хто?

— Ну, ті молоді магдалини… Та й мій син… І він у різне вплутувався…

Махнула ручкою.

Дамір не зрозумів, але не мав бажання продовжувати розмову. Він вийшов на прогулянку з іншою метою: щоб показати їй свою частину міста, яка йому доступна і яка належить йому за правом набувальної давності.

Його пульс почастішав. Вирішив поспішити повз подвір’я і майданчики гімназії, скільки йому дозволять ноги. Пречиста наче чула його:

— Я допоможу тобі, ти тільки дивися собі під ноги, а я буду пильнувати, щоб нас ніхто не стукнув. Якийсь велосипедист.

Як тільки вона дізналася, що його турбує?

Проскочили біля вулички Маглайської, на якій Давид страшенно налякався фар великої звірюки, і Мала Пречиста накинула ковнірця-каптура, наче її з проходу вдарив морозяний вітер.

Щойно він зробив останній крок до місця, де закінчується будівля з аптекою, їх заскочив звук з ринку, базару, і Дамір спинився. Змішувалися голоси перегукування, вигукування, гукання, лічення, впізнавання, ойкання, обурення, звинувачення, здивування, невпізнавання, кайкання, чакання, ієкавиці, екавиці, ікавиці, єкавиці, штокавиці, штакавиці[5]… Пречиста вигукнула.

— Еге-гей, народе!

Вона справді вигукнула, і Дамір із роззявленим ротом спинився переляканий, бо краєчком ока бачив, що вона небезпечно перехилилася через край кишені.

— Та пильнуй, не роби так, випадеш!

— Ох, який ти боягуз! Не випаду! Дивись-дивись, скільки парасольок. Дивись, скільки квітів!

Дамір прикрикнув.

— Чого ти так розкричалася? Ти справжня жінка. Зачекай, зайдемо на ринок, тоді й захоплюйся.

— Чекай! Чекай! — показала рукою на стіну високої триповерхівки. — Спинися на трохи, я відпочину. Мушу приготуватися до ринку.

Дамір оперся на стіну будинку, в якому здавна була аптека.

Пречиста витягнула шию, намагаючись поглядом охопити будівлю.

— Згадала! На цій стіні демонстрували фільми. Це теж називалося кінотеатром. Ще до повені.

— Який кінотеатр? Що ти причепилася до тих кінотеатрів? Ти помилилась.

— Ні, я пригадала. Люди приносили стільці без спинок і дивилися фільми.

Дамір не був певен, чи повинен їй у всьому вірити. Стільки років прожила, може, все ж таки, вона щось поплутала… Старі люди забувають. Злякався, що вона може помітити його сумнів, і без потреби додав:

— Стільці без спинок називаються дзиґликами.

— Пригадую, я сіла поруч з якоюсь дівчинкою на того дзиґлика, а ми дивилися мультфільм. Навіть пригадую, що мультик називався «Малюк».

— А той твій «Малюк» дійсно був мультиком?

— Так, але старим.

— Що це означає?

— Та що не було багато страшних картинок, сцен, так кажуть. Не було бійок, розбивання, вбивання, різання, виривання, паління, мучення.

— Тобто ти не любиш цих нових мультиків?

— Та є декілька добрих, вони бодай справедливі.

Нахилила голову, щоб побачити його обличчя.

— «Астерікс», наприклад, для мене він добрий. Розповідь про великих і малих. Справедливе і несправедливе. Ще новіших не люблю, але це не означає, що вони мене не приваблюють.

— Справді? Як може приваблювати щось, чого не любиш?

— О, ще й як може приваблювати те, чого не любиш. Навіть людина, яку не любиш, може бути для тебе привабливою. Особливо це.

— Не хочу про людей говорити. Розкажи мені про мультики. Що тебе приваблює?

— Що мене приваблює? Та не знаю… Тобто знаю. Те, що я знаю, що побачу знищення без наслідків. Так, це. Того вашого койота рознесе бомба, через секунду він вже живий, здоровий, неушкоджений. Джеррі поскубає Тома струмом, відріже йому хвіст, той знову за секунду живий і здоровий разом з тим хвостом. Точно. Це мене приваблює. Те, що я свідомо присутня при знищенні без наслідків.

Засміялася. Пустотливо.

— І воскресінні без наслідків.

Дамір оперся руками на стіну, поставив їх так, щоб вони стали важелем, який без зусиль ритмічно відкидав його від стіни. Хитався вперед-назад…

— Ти починаєш зі мною розмовляти, як… як зі звичайною людиною.

— А ти і є звичайна людина. Просто трохи мудріший від середньостатистичної.

— Прошу?

— Що чув. Ти розумніший від більшості своїх співгромадян.

— Ні. Ти мене потішаєш, але знаєш, що я не все розумію.

— Розумієш. Те, чого відразу не розумієш, зрозумієш за короткий час. У Ґо теж є відчуття миті, те, що називається інтуїцією, вся мудрість. От зараз перевірю на тій, на… на… на тій пані, наскільки вона розумна.

— Якій?

— Тій гарно вбраній пані. Чекай, чекай, я перевірю.

Вони замовкли.

— Так я і думала. Та пані, наприклад, вірить, що її сусідка ворожка. Вірить у вроки, поробляння, вірить, що карти і квасоля їй передбачать, скільки наступного року вона заробить від здачі в оренду апартаментів в якійсь Цриквениці. От, від неї ти розумніший.

— Ні, не сердься, але ти мені трохи, трохи… як то кажуть, лестиш.

— Лещу? А як ти відразу зрозумів, що таке Ґо? Звичайно, ти відразу не опануєш навиків гри, але будеш прогресувати безперешкодно. Будеш іти до мети завдяки власному розумові й інтуїції.

Вона опустила голівку, і Даміру здалося, що вона відірвала йому кінчик кишені. Її голос був трішки темнішим.

— Даміре, життя мудрих людей — це гра Ґо.

— А життя мультиків?

— Життя мультиків? Це диво з див. Не життя мультиків саме по собі, ні, а те, що люди свої життя проживають в ілюзії мультиків.

— Тепер я нічого не розумію. Прошу тебе, ходімо на базар. Я справді не розумію.

— Стривай, ще одне тобі скажу. Слухай, тож… Дуже просто… Люди живуть в якійсь ілюзії мультиків. Наче сподіваються, що завжди, що б не сталося, прокинуться без наслідків. Тому вони такі самотні, коли з ними трапляється щось дійсно жахливе. Те, що називають трагедією. Весь їхній світ руйнується, а всі решта люди живуть спокійно, весело і безхмарно, як у мультику. Тому вони самотні і вдвічі нещасніші, бо лише тоді до них доходить, що вони самотні у нещасті, і той спалений Томів хвіст їм ніколи не відросте. Тепер ти зрозумів?

— Зрозумів про Томів хвіст і нічого більше.

Вони сміялися так, наче ніколи не спиняться. Пречиста поправила каптура.

— Те моє волосся…

Не знав, що їй на це відповісти. Не мав досвіду в жіночих розмовах.

— Добре, ходімо далі, може, мене ніхто не побачить таку розпатлану.

Він залишив поза увагою останнє зауваження і хоробро зробив крок у натовп.

— Даміре, Даміре, дивися, скільки хатинок, а запахи… справжній Орієнт!

— То не хатки, а кіоски, і не Орієнт, а чевапи[6]. Деколи мені їх купують.

Спокійно пройшов