Читати книгу - "Записки Білого Пташка"

Чоловік штовхає мене вбік, до стовбура величезного дерева. Ми наче входимо в нього, не відчуваючи опору. Дном яру йдуть дві бліді постаті: чоловік і жінка, цілком голі. Вони тримаються за руки, як недавні коханці. Але живими їх не назвеш. Більше того, вони нагадують голодних духів, котрі живляться кров’ю. Повільно пропливають повз нас, не повертаючи голів. Дерево, прийнявши нас у себе, ховає запах теплої людської крові.

Далі яр закінчився. Ми вийшли на мокру луку перед Рікою. Де-не-де стриміли чорні всохлі верби, нагадуючи обрисами людей. Я відчула полегшення, бо нас при місячному світлі можна було прийняти за дерева. Тепер я знала, що треба йти до Ріки. Вода для того й існує, щоб відділяти.

Сонні жаби прокидались і перемовлялись між собою хрипкими голосами. Сухий очерет ледь не порізав мені лице. Колись уже це було. Я встигла вмити лице теплою водою, коли мене наздогнав чоловік.

— Далі я піду сама.

І виклично глянула йому в очі. Спітніле заклопотане лице видалось мені напрочуд потворним. Я б не витримала, якби він хоч пальцем доторкнувся до мене. Він хитнувся, втративши рівновагу в грузькому піску.

— Далі я піду сама.

— Чому, — залепетав він. — Ходімо разом.

Всі пережиті страхіття відійшли, як сон. Я починала жити спочатку. Не потребувала ніяких провідників.

— Не смій іти за мною.

Чоловік відступив назад. Я скинула капці й одразу ж провалилась у глибоку воду. Чоловік заметушився на березі. На моє щастя, він, певно, не вмів плавати. Вода підхопила мене й лагідно понесла. Вона була чорна й тепла, але чудова на смак. Я пливла за течією, сподіваючись, що вона кінець кінцем винесе мене на берег, подалі від тих жахливих місць, звідки я втекла. Може, я ще зустрінуся зі своїм рятівником і подякую йому.

Я лягла на спину й задивилася на осяяне місяцем небо. Місяць не спускав з мене ока. Є люди, котрих цей погляд допроваджує до божевілля. Але мене лякають зірки. Вони знищують ілюзію плаского неба, а глибоке небо жахливе. Мені слід було пристати до протилежного берега: пустельного з поодинокими деревами і кущами. Ця тепла вода обволікала мене, як сон, притуплювала пильність. Певно, я могла б пливти до берега безконечно, але жива. Мертва я б потонула. Не відчуваючи ні тепла, ні холоду, я робила лише незначні рухи і швидко звиклася з ритмом хвиль. Ще трохи, і я стала б часткою Ріки, лишилася б у ній навіки. Може, це було б краще для мене. Береги зникли, і течія сповільнилась, налаштовуючи мене на безнадійність.

Ріка знала мої думки. Я одразу ж різко звернула вбік, протестуючи, і певний час не відчувала опору. Ясна річ, Ріка може мене втопити, як кошеня. Я пливла до уявного берега, бо місяць зник. Аж потім виявилось, що я знову пливу за течією. Страх охопив мене. Я опинилась у суцільній темряві без жодного орієнтиру. Я крикнула:

— А-а-а!

Цей найдавніший людський крик може означати все: жах, позіх, розчарування, радість, крик волаючого в пустелі. І над моєю пустелею став підніматися туман. Це мене збадьорило: ніч не може тривати вічно.

Ріка схлипнула. Набігла хвиля, потім ще одна, заливши мені рота. Ріка не хотіла мене. Вона дозволяла або піти на дно, або дістатись берега. Щось величезне й темне принесли хвилі. Перевіз. Той, хто був на ньому, кинув мені мотузку. Я безсило впала на дерев’яний поміст. Перед очима замерехтіла тисяча зірок, а потім мене оповив спокій і блакитне сяйво.

Коли я прийшла до тями, вже світало. Я була накрита старою ковдрою. Перевіз плив далі. Перевізник витирав лице від білого туману, що осідав, чимось, схожим на пожмакану маску.

— Скоро берег, — сказав він. — Там розпалимо вогонь. — Його лице було смагляве, як у цигана, а очі сірі.

— Який берег?

— Лівий.

Я хотіла лише знати, чи це не той, звідки мені насилу вдалося втекти. Мене бив дрож. Перевізник зайшов у шопку, де, певно, й жив, і виніс ізвідти вицвілий байковий халат, які дають у лікарні.

— Переберіться, а на березі посушите свою сукню.

Коли я перебралася, він дав мені на дні бляшаного горнятка самогонки. Мені стало тепліше, і я почала роззиратися довкола. Берег був близько, хоч туман ще не зовсім спав. Вниз по річці виднівся зелений острів.

— Впізнаєте? — посміхнувся Перевізник.

Я не зрозуміла.

— Зелений острів. Колись я вас туди відвезу.

Я гірко посміхнулася. Мене відлякувала вода. Я сама була островом, вірніше, предметом посеред ріки.

— Не дивуйтесь. Я нічого не пам’ятаю. Я —хвора.

— Пригадаєте собі, коли прийде час. Мене ви, звісно, теж не пам’ятаєте…

Ми вийшли на берег, усіяний сміттям, яке не приймала Ріка чи лишали пасажири, виглядаючи перевіз.

Перевізник розпалив вогонь, вийняв хліб, сало, цибулю:

— Їжте.

Ми мовчки їли. Потім він сказав:

— Вам доведеться зазнати лиха. Ви хоч знаєте, чого шукаєте?

— Знаю. Спокою.

Певно, сонце, яке так урочисто сходило, висвітлило мою думку.

— Довго доведеться його шукати.

— Я шукаю його ще довше.

У моїй свідомості так міцно вкоренилося це прагнення, що я його згадала тільки тепер. Мені було радісно.

…Нестерпно болить голова від сонця, що світить просто в очі. Я змушена так іти. Позаду — Ріка. Спочатку йду бруківкою, хоч немає жодних ознак людського житла. Лише невеликі округлі пагорби, порослі шипшиною й терном. Потім бруківка уривається, і далі вже звична ґрунтова дорога. Ні звіра, ні пташки. Коли нарешті сонце затуляє хмару, все стає похмурим. Перевізник не попереджав мене, що буде далі. Я сама повинна остерігатись. Ця думка змушує мене відійти з дороги, щоб у разі небезпеки сховатись. Босим ногам боляче. Десь надибую пагорбок з дикою грушею, щоб відпочити. Тут починає падати важкий темний дощ. Я не зразу дотямлюю, що це падають мертві птахи: горобці, ластівки, синиці, горлиці. Вони падають з дощем, як каміння, не гублячи пір’я, і зависають на колючках терну. Краплі крові бризкають на мене. Я закриваю лице руками, тулюсь до дерева, аж поки не настає тиша. А тоді вже не тримаюсь дороги, а йду навскоси, забризкана пташиною кров’ю. І плачу.

Далі вже нема мертвих птахів на вигорілій землі. Знову безхмарне небо. В одному з ярків бачу