Читати книгу - "Аеропорт"

День потому посивілій і постарілій Наталії Сергіївні вже дзвонили з десяток російських та іноземних журналістів, але всім їм вона відмовила й відключила телефон.

Далі події продовжували розвиватися, як у поганому сні.

Чуткова дізналася номер телефону Калюжного, домовилася про його зустріч із Наталією Сергіївною в Харкові, звідки той погодився довезти її на місце «тимчасового поховання імовірно» її сина на окраїні Пісок.

Зустрівшись у Харкові, вони не обнялися, не потиснули рук. У машині їхали водій, Чуткова, Калюжний і вона. Наче крізь сон, вона слухала розповідь офіцера, поки «УАЗик» трясся по вибоїнах.

«Три танки «прасували» наші окопи, але ті викликали вогонь на себе, — розповідав Калюжний. — їх добряче накрило «Градом». Коли я під’їхав на своїй Т-64-ці, все було кінчено. Усі наші були вбиті, крім одного бійця, якого засипало землею, ми його відкопали. Три російські танки й два БТРи були підбиті та згоріли. Поряд лежали тіла російських солдат, посічені осколками. Я підійшов до першого з них, перевернув його, він ще дихав. Я дав йому води. Він плакав і кликав маму. Потім помер у мене на руках. Ми хотіли перевірити інші тіла, але тут нас накрив мінометний обстріл. Ми влізли в машину, затягли туди пораненого українського солдата й змушені були поїхати звідти.

Чуткова з палаючими від збудження очима записувала за ним кожне слово! Який матеріал! Знову перша шпальта!

Перед від’їздом Калюжний устиг своїм телефоном зробити фотографію загиблого, потім помістив її на Фейсбуці разом із фото його військового квитка. Через два дні після того бою Калюжний знову опинився у Пісках. Він спитав на передовій, що сталося з убитими росіянами, де тіла. Йому відповіли, що через масований багатогодинний обстріл тіла були самі поховані під шаром мерзлої землі, вибитої вибухами.

«Вони там зараз так і лежать», — закінчив розповідь Калюжний. Він покаже місце.

Наталія Сергіївна втратила свідомість, але швидко отямилася. «Просто заснула через втому», — сказала вона, і машина рушила далі.

У Красноармійську вони перелізли в БТР. Їхали до Водяного[169] півгодини під обстрілом.

Дорогою по броні щось цокотіло. Чуткова прикрила голову руками. Наталія Сергіївна сиділа незворушно.

Поки їхали, стемніло. Замість світу була війна, замість дня ніч. Наталія Сергіївна провела ніч без сну на першому поверсі якогось приватного будинку. Вона й не торкнулася запропонованого чаю з печивом. Не випускала з рук Сергійків військовий квиток. Гладила сухими пальцями його маленьку фотографію, наче намагалася викресати звідти іскорку його життя.

Поряд на підлозі хропли два солдатики на карематах, і Чуткова між ними, не роздягаючись, у теплій куртці, вовняній шапочці й джинсах, напившись чаю, горілки та коньяку.

Уранці прийшов Калюжний, бадьорий, поголений. Сказав, що в Пісках дуже небезпечно, але погодився сам відвезти туди Наталію Сергіївну. У БТРі більше не було місця, і похмільну журналістку, незважаючи на її істеричні протести й тупання ногами, так і залишили у Водяному.

Якби Наталія Сергіївна озирнулася навколо, коли вилізла з БТРа на підставлене коліно Калюжного, вона побачила б страшну картину: у Пісках, на окраїні Красного Каменя, де до війни жили тисячі людей, не було жодного цілого будинку. Усе було зруйновано. Як у Сталінграді.

Уже в БТРі на неї надягли невеликий бронежилет і каску, навпаки, явно не за розміром. На зруйнованій мінами й снарядами вулиці, що складалася переважно з мерзлого бруду, вона відчула, що нездатна в цьому панцирі й кроку зробити. Таким важким він їй здався.

«Терпи. Христос терпів і нам велів», — пролунав тихий голос із глибин її пам’яті. Цитата з якогось фільму.

«Що ж, от у мене свій хрест, — подумала вона й перехрестилася вперше в житті. — Буду нести його до Сергійка».

Поки Калюжний ходив по передовій, від бліндажа до бліндажа, з’ясовуючи, як дістатися до цього місця й чи можливо взагалі, наскільки це небезпечно, Наталія Сергіївна стояла, опершись спиною на холодну брудну сталь бронемашини. Раптом вона відчула, як щось м’яке й тепле треться об її ногу.

Вона опустила погляд і побачила білого, неймовірно брудного лабрадора, який сидів біля її ніг і дивився на неї відданими очима.

— Це наша Аліна, — сказав приземкуватий немолодий мужичок, у ватнику, без бронежилета, але в касці. — Господарі кинули. Вона годується у нас, але цілий день проводить на дорозі, кожну машину зустрічає й проводжає. Як вона вас признала! Одразу лащиться, пройда. Видно, хазяйка в неї була. Чекає її. Ми навіть імені її не знаємо. Наш прапорщик-завгосп назвав її Аліною на честь своєї дружини, щоби не так сумно було. Вона вже відгукується, правда, Аліно?

Наталії Сергіївні здалося, що очі Аліни наповнилися сльозами. Вона дістала з кишені куртки урочисто вручену їй пачку печива, до якого вона так і не доторкнулася, опустилася на коліна й почала відкривати паперову упаковку. Аліна закрутила хвостом й облизала їй лоб.

— Дівчинко моя, — сказала їй жінка, і в голосі її вперше за всі ці тижні з’явилася тепла ніжність до когось іще крім її сина, яку вона й сама з подивом відчула. — Ти вір, вони повернуться. Ти їх обов’язково дочекаєшся. Війна не назавжди. Розумничка моя, вони обов’язково приїдуть, рідна.

Голос її тремтів, і руки дрижали, з очей котилися сльози. Аліна їла запропоноване печиво й запивала сльозами з рук жінки. Їй хотілося, щоби ця добра сумна жінка забрала її з собою. Вона буде вірною-вірною. Носитиме їй капці, газети. Лапу подаватиме, м’ячик приноситиме. Любитиме її все життя, аж до смерті.

Добра сумна жінка поцілувала її в лоб і поїхала на скреготливому металевому возі.

Поле було так порите слідами боїв, розривами мін і снарядів, що Калюжний, коли зупинилися, почав розгублено озиратися по сторонах.

— Це десь тут, — сказав він, нарешті, невпевненим голосом. — Шкода, що підбиті танки відвезли.

Наталія Сергіївна вперше подивилася на нього. Вона всім серцем заздрила Калюжному. Її син помирав у того на руках.

«Якби я була поряд, то врятувала б його», — подумала вона, опустившись на коліна на мерзлу багнюку. Чому мати не може з сином поїхати на війну? Решта солдатів підуть далі в атаку, чи кудись там іще, у воєнних справах, а вона залишиться з ним, буде доглядати його, поки приїде «швидка допомога», чи що там приїжджає. Вона врятувала б його. Вона притисла б його до себе. Вона зігріла б його своїм теплом.

Мати стояла на колінах посеред вмерзлої в бруд війни й кликала свого єдиного хлопчика, свою кровинку, розхитуючись у такт безгучної жартівливої колискової, яку він любив слухати в дитинстві, під яку швидко