Читати книгу - "Аеропорт"

— На болоті, на мисі

Просить зайка у лиси.

Лиса зайку не дає.

Зайка лапкой дістає.

Вона пам’ятала, як Сергійко запитував, що лисиця не дає зайчику. Вона цілувала його в заспані оченята й говорила:

— Яблучко, морквинку, полуничку…

Неподалік пролунала кулеметна черга. Незрозуміло, хто стріляв і по кому. Усе-таки лінія фронту.

Калюжний кинувся на неї, закривши своїм великим тілом. Стрілянина припинилася так само несподівано, як і почалася. Коли Калюжний, і далі притискаючи Наталію Сергіївну рукою до землі, підвів голову та спробував визначити, звідки стріляли, пролунала друга черга, і йому здалося, було чути, як над головою свистять кулі.

Вони обоє втислися в холодну землю й так лежали, обнявшись, кілька довгих хвилин. Російська мати й український солдат. На полі, де інший український солдат убив російського солдата, її сина, який сам прийшов сюди вбивати.

— Навіщо? За що?..

На зворотному шляху в потягу Харків — Москва вона знову намагалася читати ту саму книжку, з тієї самої сторінки. Але літери знову не складалися в слова. Виходячи, вона забула розгорнуту книжку на столику в купе.

* * *

У КАПі, посеред порохового смороду, посеред обстрілів, що йшли один за одним, Олексій сидів, прихилившись спиною до холодильника з «днювальними» й переглядав на екрані камери те, що назнімав за день. Раптом у правому стегні щось завібрувало, пікнуло й урвалося. Олексій дістав ожилий телефон і прочитав повідомлення від Ніки: «Я кохаю тебе! Повертайся!».

Перед тим як вибухова хвиля підняла його в повітря, ударила головою об залізну палю підвіконня, і тьмяне світло дня змінилося для нього ніччю, він устиг відправити їй коротку відповідь з одного слова: «Iloveu».

* * *

Коли виснажена за добу провідниця зайшла в купе, де була Наталія Сергіївна, щоби забрати склянку в металевому підскляннику — гордість і фірмовий знак російської залізниці, вона знайшла на столі розгорнуту товсту книжку. Усілася, підперши голову рукою, і почала читати:

Людмила Миколаївна підійшла до могильного пагорба й прочитала на фанерній дошці ім ’я свого сина та його військове звання. Вона відчула, що волосся її під хусткою заворушилося, чиїсь холодні пальці перебирали його.

Поряд, праворуч і ліворуч, упритул до огорожі, широко стояли так само сірі горбки, без трави, без квітів, з одним-єдиним прямим дерев’яним стебельцем, що стрільнуло з могильної землі. На кінці цього стебельця була фанерка з ім’ям людини. Фанерок було багато, їхня одноманітність й густина нагадуванії стрій зернових, які щедро зійшли на полі…

Ось вона нарешті знайшла Толю. Багато разів вона старалася вгадати, де він, що він робить і про що думає, — чи дрімає її маленький, прихилившись до стінки окопу, чи йде дорогою, чи сьорбає чай, тримаючи в одній руці кухлик, у другій шматочок цукру, чи біжить полем під обстрілом…

Їй хотілося бути поряд, вона була потрібна йому. Вона б долила чаю в кухлик, сказала: «З’їж іще хліба». Вона б роззула його й обмила натерту ногу, обмотала йому шию шарфом… І щоразу він зникав, і вона не могла знайти його. І ось вона знайшла Толю, але вона вже не була потрібна йому.

Далі виднілися могили з дореволюційними гранітними хрестами. Могильні камені стояли, як натовп стариганів — нікому не потрібних, усім байдужих, — одні повалилися набік, інші безпорадно прихилилися до стовбурів дерев.

Здавалося, небо стало якесь безповітряне, наче відкачали з нього повітря, і над головою стояла наповнена сухим пилом порожнеча. А беззвучний потужний насос, що відкачав із неба повітря, працював, працював, і вже не стало для Людмили не лише неба, але й не стало віри й надії, — у великій безповітряній порожнечі залишився тільки маленький, у сірих змерзлих грудках, пагорб землі.

Провідниця змахнула сльозу, закрила книгу, прочитала назву — «Життя і доля»[170]. Узяла її з собою й вийшла з купе, забувши підстаканник…

Глава XV. Ксюша

Вони мовчки лежали в ліжку й уважно вивчали стелю, наче десь там нагорі завитим курсивом от-от випливе відповідь на неозвучене питання кожного з них: як жити далі?

Коли стало ясно, що жодного штурму Солегорська не буде, бо «жидобандерівскі карателі, послані київською хунтою»: а) не готові воювати в місті і б) не готові воювати в принципі, — Олексій отримав від редакції дозвіл повернутися до Києва, щоби відпочити й «перезарядити свою обойму».

Ксюша його не дочекалася й повернулася в Даллас рейсом через Франкфурт, бо, мовляв, не може пропустити візит до лікаря, «нічого-серйозного-жіночі-справи». Вони дуже мило поговорили по телефону, запевнили одне одного у вічному коханні й у тому, що безмежно сумують одне за одним, що, загалом, і було чистою правдою.

Коли він зателефонував до Ніки з Харкова (саме тоді найкращий друг Орловський, що сам потрапив до диркінського розстрільного списку і втік із Солегірська, привіз Олексію його речі і, найголовніше, камери), та просто відповіла:

— Моя подруга поїхала до батьків на тиждень. Ти можеш зупинитися в мене, якщо хочеш.

Саме це «якщо хочеш» — перевірена й безвідмовна зброя жіночого шантажу — і переважило всі інші розмисли. Олексій зупинився в неї, хоч у готелі мав заброньований номер. Він зв’язався по телефону з ресепшн і попросив чергову ні з ким не з’єднувати його, сказати, що «в них на поверсі щось із лінією», і попросити того, хто телефонуватиме, набрати його мобільний український номер.

Тож у маленькій затишній квартирі на Тарасівці, у центрі Києва, на широкому зручному ліжку Олексій і Ніка суворо виконували настанови його редакції — «перезаряджали обойму».

Усе бурне, фізичне, біологічне, емоційне, з відкиданням черевичків, зриванням одягу, покривала, ковдри, простирадла, подушок, із криками, стогонами й навіть сльозами було вже позаду. Вони вже встигли віддихатися. Почуття трохи притупилися. І розум знову почав ставити одне й те ж кляте питання: що далі?

Час простих відповідей закінчився. Почався час простих питань. Він, зазвичай, завжди настає відразу після love-making, як темний ранок після світлої ночі. Можна, звісно, ось так, в обіймах одне одного, провести ще годину, ще ніч, іще день. Та все одно рано чи пізно доведеться відповідати на телефонні дзвінки, дзвонити самому, брехати, з’ясовувати, дивитися у ванній собі в очі й обов’язково читати собі вголос осоружну коротку мораль: «Який же ти козел!».

Найстрашніше та найнеприємніше — це з’ясувати все із самим собою, коли всі карти розкриті й крити нема чим. Олексій зазирнув собі в очі.