Читати книгу - "Аеропорт"

Зрозумів раптом, що немає жодної заповіді, яку б він не порушив. Відвів погляд і повернувся до кімнати, де його, сивого, одруженого мужика, люблячого чоловіка, що розміняв шостий десяток, досвідченого журналіста з глибокими шрамами на тілі й у душі, чекала в ліжку дівчинка, віком молодша за його сина. Яку він хотів, за якою сумував, заради якої повернувся до Києва. У якій йому подобалося все і від якої він не міг відірватися. Там, у ванній, коли дивився в дзеркало, він, як злочинець на суді, виступив перед самим собою з черговим безмовним останнім словом: «Я люблю свою дружину, я не можу без неї жити. Я обожнюю Ніку. Я не можу жити без неї. А тепер кидайте в мене каміння…».

«Но знаешь, хоть Бога к себе призови, разве можно понять что-нибудь в любви?..»[171] Олексій дуже любив цю пісню Булата Шалвовича й часто співав її Ксюші й друзям, але лише зараз зрозумів, у чому зізнавався поет і про що він співав…

Він поцілував Ніку в губи, потім ліг поряд на живіт і обхопив руками подушку. Вона піднялася, сіла на нього, охопивши його боки своїми колінами, і почала водити руками по його спині, вгору й униз.

— А що це в тебе за два круглі шрами, ось тут? Наче опіки.

— Я в дитинстві був хирлявим хлопчиком і потерпав від фурункулів. Мама купувала мені пивні дріжджі.

— Зрозуміло. А що таке пивні дріжджі?

— Це неможливо пояснити. Ніко, мила моя, якщо вже ти це робиш, чи не могла б ти випустити кігтики, як кицька, і почухати мені під правою лопаткою. Ага, ось так. Трохи вище, трішечки нижче.

— Слухай, їжачок, може, тобі в лазню сходити?

— Я щойно звідти.

Обидва засміялися зі старого анекдоту. Це був той період стосунків, коли ніщо не дратує, нічого не приїдається, коли можна все. Він повернувся до неї лицем, руками затримав її…

Двічі дзвонив телефон, але він не брав слухавку.

Коли вона нарешті накричалася, так, що мешканці будинку мали б викликати міліцію, вона так і залишилася над ним, випроставшись, заклавши руки за голову. Сам він досі не міг віддихатися й мовчки, не відриваючись, у всіх значеннях цього слова, дивився знизу, як піднімаються й опускаються її груди.

— Тобі добре зі мною? — поставила вона зрештою класичне риторичне питання.

— Дуже. А тобі?

— А ти як гадаєш? Інакше мене б тут не було.

— Дуже тобі дякую за шефство над Ксюшею, поки вона була тут.

— Нема за що. Вона така класна, така жива, справжня. Така красива. На нас із нею на вулиці озиралися.

— Ти сама красуня, не прибідняйся. На тебе й без неї озираються, як я встиг помітити.

— Ну, гаразд. Хай буде, як ти кажеш.

— Так і є. Про що ви з нею говорили?

— Це наш жіночий секретик.

— І все-таки?

— Про тебе, мій сивий юначе. Про тебе, коханого.

— І що вона сказала?

— Що ти найкращий чоловік на світі.

— Сподіваюся, ти не кивала у відповідь?

— Я сказала, що ти неймовірний професіонал. І ми обидві реготали. Ми випили забагато шампанського в «Канапі». Потім п’яні гуляли по Андріївському узвозу. Я показала їй дім Булгакова. Наступного дня водила її в Лавру, а ще через день ми їздили в «Межигір’я». Ти кохаєш її?

— Так.

— А мене?

— Тебе обожнюю.

— Ага, її ти кохаєш, а мене обожнюєш. А в чому різниця?

— Ні в чому.

— Так ти кохаєш мене чи лише обожнюєш?

— І те й інше.

— Отже, ти кохаєш двох. Я так не можу.

— Усі люди кохають по-різному.

— Я скасувала весілля.

— Чому?

— Тому що я кохаю тебе.

— Хіба ти не кохаєш Степана?

— Кохала, та перекохала.

— Так он чому він поліз до мене битися…

У цей момент знову задзвонив його телефон. Це була Ксюша.

— Так, кохана, як добре, що ти зателефонувала.

Ніка підвелася з ліжка, загорнулася в широкий рушник і повільно, хитаючись, пішла в душ, не забувши озирнутися у дверях.

— Я дзвонила тобі двічі, — сказала Ксюша. Зв’язок був не дуже, але голос її все одно здався йому дивним, не таким бадьорим і теплим, як завжди.

— О, так, тепер я бачу. Я вимикав телефон, коли летів із Дніпропетровська, і забув увімкнути.

— Але він у тебе дзвонив.

— Це український МТС, він так працює.

— Я телефонувала в готель, там сказали, що на твоєму поверсі щось із лінією.

— Так, після пожежі в сусідньому будинку тут на двох поверхах досі не працює лінія.

— Мені сказали, що на одному. Утім, неважливо. Ти де?

— Як де, у номері своєму. Редагую портфоліо на предмет чергової премії.

— Чудово. Ти можеш відірватися від редагування портфоліо й вислухати мене?

— Я слухаю тебе, кохана.

— Альошо, у мене пухлина.

— Яка пухлина?

— Найімовірніше, злоякісна. Аналізи ще не готові.

— Пухлина чого?

— Шлунку.

За годину Олексій був у Бориспільському аеропорті, очікуючи рейс на Париж, аби потім долетіти до Нью-Йорка й звідти до Далласа. Довелося купити бізнес-клас.

З Парижа Олексій подзвонив Ксюші:

— Я кохаю тебе. Усе буде добре.

Нічого доброго не було. Пухлина виявилася неоперабельною. Четверта стадія. Найгірший рак із можливих — низькодиференційований. Майже на три чверті шлунку. Майже без симптомів. Неймовірно. Так, була відрижка після їжі. Але це треба бути американцем, щоби бігти з відрижкою до лікаря. Так, Ксюша худла. Але вона дотримувалася посту щозими й щовесни, не через релігійний фанатизм, а заради здоров’я.

Ну трохи більше схудла, ніж зазвичай.

Болі й відчуття швидкого насичення їжею почалися тільки наприкінці квітня. Найкращий американський онколог сказав, що оперувати не можна. Буде лише гірше. Уся надія тільки на ударну хіміотерапію.

Три тижні в лікарні. Крапельниці й таблетки. Син Арсеній, його дружина Джейн і Олексій змінювали одне одного біля її ліжка. Ксюша танула на очах.

У перерві між першою й другою хімією Ксюшу привезли додому. Вона ще ходила, але їй дедалі важче було ковтати їжу.

Одного разу, повернувшись із крамниці, Олексій застав її у своєму кабінеті. Вона сиділа, не ворухнувшись і не обертаючись, навпроти його увімкненого комп’ютера.

— Любий, нам доведеться з’ясувати стосунки, — сказала вона майже байдуже.

Ідучи, він забув закрити пошту й вимкнути комп’ютер. На екрані світилося їхнє останнє листування з Нікою.

Ніка: «Я обожнюю тебе».

Олексій: «Я теж».

— Вибач, я не хотіла залазити в твою пошту. — так само відчужено сказала Ксюша, дедалі більше схожа на свою тінь. — Я хотіла подивитися погоду.

Вона повернулася до нього й подивилася так, як ніколи ще не дивилася.

— Як