Читати книгу - "Спаситель"

– У наших руках кредитка Станкича, – мовив Халворсен. – Її заковтнув банкомат на Юнгсторг, сьогодні уночі, за кілька хвилин до дванадцятої.

– Он воно звідки він повертався, коли ми проводили рейд у Притулку.

– Еге.

– Юнгсторг далеченько від Притулку, – зауважив Харрі. – Він пішов туди, бо боявся, що ми відстежимо картку до місця неподалік Притулку. Отже, він має нагальну потребу у грошах.

– Й ще дещо приємне. Банкомат має відеокамеру.

– Справді?

Халворсен зробив драматичну паузу.

– Ну ж бо, припини, – мовив Харрі. – Він же не ховає обличчя?

– Шкіриться просто у камеру, як кінозірка.

– Запис у Беати?

– Вона сидить у House of Pain, опрацьовуючи все це.

Рагнхільд Гільструп згадувала Юханнеса. Як все могло б бути інакше. Якби вона корилася власному серцю, котре завжди було набагато розумнішим за голову. Й що зараз вона навдивовижу нещаслива, як ніколи, й одночасно саме зараз вона, як ніколи, прагне жити.

Трохи довше.

Бо вона вже все збагнула.

Дивилася у чорне жерло, усвідомлюючи, що перед очима.

Й що трапиться.

Її зойк потонув у ревінні сіменсівського пилососа. Стілець упав додолу. Чорне всмоктувальне жерло наближалося до її ока. Вона силкувалася заплющитись, але сильні пальці заважали, прагнули, щоб вона дивилася. І вона дивилася. Й знала, що трапиться далі.

Розділ 17

П’ятниця, 18 грудня. Обличчя

Годинник на стіні над мийкою у великій аптеці показував пів на десяту. На лаві уздовж стін посідали люди, кахикаючи, заплющуючи сонні очі чи витріщаючись то на червоні цифри лічильника під стелею, то на папірець зі своїм номером у черзі, наче це лотерейний квиток у життя й кожне клацання – то новий оберт.

Він не брав номерка у чергу, просто прагнув посидіти у теплій аптеці, але зауважив, що до його куртки прикута неприязна увага, бо працівники почали позирати у його бік. Він дивився у вікно. Вгадував у поволоці обриси блідого, безсилого сонця. Вікно проминула поліцейська машина. Вони поставили камери спостереження. Треба б іти геть, але куди ж? Як не маєш грошей, з кав’ярень і барів миттю витурять. А тепер ще й кредитка пропала. Учора ввечері він таки наважився зняти грошей, ризикнувши, що картку відстежать. Увечері, покинувши Притулок, врешті натрапив на банкомат на значній відстані звідти. Але автомат і картку проковтнув, й грошей не видав, лише засвідчивши те, що він і без того знав: його оточили, знову взяли в облогу зусібіч.

У майже порожній залі ресторану «Бісквіт» лунала сопілка. Видався спокійний проміжок між пообіддям та вечерею, й Туре Бйорген, стоячи біля вікна, замислено дивився на Карл-Юханс-гате. Не тому, що краєвид подобався, а тому, що батареї опалення стояли під вікнами, а він ніяк не міг зігрітись. Настрій нікчемний. Протягом двох днів треба викупити квитки до Кейптауна, а він щойно переконався в тому, що вже й так давно знав: коштів немає. Хай скільки він працював, вони кудись зникали. Звісно, минулої осені він придбав люстро у стилі рококо, та ще й пив забагато шампанського й не позбавляв себе жодних дорогих задоволень. Не те щоб він не був спроможний себе опанувати, але ж, як на правду, вже час видряпатися із цього порочного кола коксу на свята, з пігулками, щоб заснути, коксом, щоб працювати понаднормово для того, щоб платити за свої погані звички. І як на гріх, на рахунку зараз ані макового зерня. Останні п’ять років він святкував Різдво та Новий рік у Кейптауні, замість того щоб теліпатися додому у Вегорсхей до релігійної вузьколобості, безмовних батьківських докорів, до кепсько прихованої зневаги дядьків та кузенів. Три тижні нестерпного холоду, понурої темряви й страшенної нудьги він проміняв на сонце, принадне оточення та бурхливе нічне життя. Й ігри. Небезпечні ігри. У грудні та січні у Кейптауні кишить рекламістами з Європи, знімальними групами та фотомоделями обох статей. Саме серед них він знаходив собі побратимів. Більше за все йому подобалося гратися у побачення наосліп – blind date. У такому місті, як Кейптаун, до цього завжди додається певний ризик, одначе, коли зустрінешся з чоловіком у місцевих нетрях, взагалі життям ризикуєш. Хай там як, а він саме так і вчиняв. Він не завжди усвідомлював, навіщо вчиняє саме так, знав лишень, що йому конче потрібна небезпека, щоб почуватися живим, у грі має бути потенційна кара, інакше грати нецікаво.

Туре Бйорген вдихнув носом повітря. Марення наяву перервали пахощі, які, далебі, ширилися не з кухні. Він озирнувся.

– Hello again, – промовив чоловік, що став просто за його спиною.

Якби Туре Бйорген був не таким професійним офіціантом, він би поморщився. Чоловік, що стояв поряд, не лише був зодягнений у гидку синю куртку, які носять наркомани на Карл-Юханс-гате. Він ще й неголений, очі запалені, й тхне від нього, як з пісуару.

– Remember me? At the man’s room.[40]

Туре Бйорген спочатку гадав, що йдеться про нічний клуб з такою назвою, але згодом збагнув, що той говорив таки про туалет. І лише тоді упізнав хлопця. Тобто упізнав голос. І промайнула думка: дивовижно, на що спроможна обернутися людина, не маючи таких благ цивілізації, як-от станок для гоління, душ та вісім годин сну.

Мабуть, саме те, що йому обірвали марення наяву, спричинило те, що Туре Бйорген мав два геть різних відчуття саме у такому порядку: по-перше, солодкий укол бажання. Безсумнівно, цей хлопець повернувся задля ранкового флірту та швидкоплинного, утім інтимного тілесного контакту, який між ними трапився. А по-друге, переляк, коли перед очима постав цей чоловік з пістолетом у милі. Та ще й поліцейський, що приходив сюди, сказав, що це має стосунок до убивства бідолахи з Армії спасіння.

– Мені треба переночувати, – мовив чоловік.

Туре Бйорген двічі кліпнув очима. Не ймучи віри власним очам. Перед ним стояв чоловік, убивця найпевніше, якого підозрювали в убивстві іншого чоловіка на площі. Але чому ж тоді він, Туре, не кинувши все, що тримав у руках, не вибіг із зали, репетуючи: «Поліція!»? Адже, до слова, поліцейський казав, що, допомігши в арешті, можна отримати винагороду. Бйорген зиркнув у дальній кінець ресторану, де метрдотель саме гортав книгу замовлень. Чому він відчував такий дивний захват, що потужно щемить під грудьми, ширячись усім тілом, спричиняючи тремтіння, коли він гарячково добирав слушні слова.

– Лише на одну ніч, – мовив чоловік.

– Я до вечора працюю, – зауважив Туре Бйорген.

– Я почекаю.

Туре Бйорген глянув на хлопця. Це шаленство, міркував він, а тим часом мозок повільно поєднав жагу до гри та ймовірне вирішення певної проблеми. Ковтнувши слину, він затупцяв.

Вийшовши з електрички, Харрі поквапом закрокував від Центрального