Читати книгу - "Спаситель"

У тісному приміщенні без вікон було темно й спекотно. Він чув, як комп’ютерною клавіатурою бігають чиїсь меткі пальці.

– Що бачиш? – спитав він у постаті, що проступала на мерехтливому тлі екрана на короткій стіні.

– Дещо надзвичайно цікаве, – не озираючись відповіла Беата Льонн, але Харрі й без того знав, що очі у неї почервонілі. Йому доводилося бачити Беату за роботою. Вона годинами вдивлялася в екран, перемотувала, зупиняла, наводила фокус, збільшувала, зберігала. А він і гадки не мав, що вона там видивилася. Чи побачила. Це її територія.

– І, ймовірно, приголомшливе, – додала вона.

– Я увесь обернувся на слух. – Харрі навпомацки просунувся у темряві, забив ногу об стілець і, вилаявшись, сів.

– Готовий?

– Так, розповідай.

– Знайомся з Христо Станкичем.

На ерані з’явився чоловік перед банкоматом.

– Чи ти певна? – перепитав Харрі.

– Хіба не впізнаєш?

– Синю куртку впізнаю, але ж… – Харрі почув, як розгублено лунає його власний голос.

– Стривай, – мовила Беата.

Чоловік, встромивши у банкомат картку, почав чекати. Потім, повернувшись обличчям до камери спостереження, скривився. Удавана усмішка виказувала будь-що, окрім веселощів.

– Він збагнув, що його позбавили грошей, – зауважила Беата.

Чоловік на екрані раз за разом клацав кнопками банкомата, врешті стукнув по них долонею.

– А тепер він уторопав, що картки назад не отримає, – прокоментував Харрі.

Чоловік стояв, довго споглядаючи дисплей банкомата. Потім, закотивши рукав, глянув на годинник і пішов геть.

– Який на ньому годинник? – спитав Харрі.

– Скло відбиває світло, – відповіла Беата. – Але я збільшила негатив. На циферблаті напис «Сейко SQ-50».

– Метка дівчина. Але наразі не бачу жодних пояснень.

Беата натиснула на кнопки, на екрані з’явилося два кадри, котрі вони щойно бачили. На одному хлопець виймав картку. На іншому – дивився на годинник.

– Я обрала саме ці два кадри, бо на обох обличчя зображено приблизно в одному ракурсі, тож зауважити легше. Кадри знято з проміжком трохи більше ста секунд. Бачиш?

– Ні, – чесно зізнався Харрі. – Мабуть, кепський з мене фізіономіст, позаяк я навіть не певний, чи це одну й ту саму особу зображено на кадрах. Й чи це його я бачив коло річки.

– Чудово. Ти зауважив.

– Що зауважив?

– Ось його світлина, що на кредитній картці, – вела далі Беата, натискаючи на кнопку.

На екрані з’явилося зображення чоловіка з короткою стрижкою й у краватці.

– Це світлини, зняті фотографом з «Дагбладет» на Егерторг.

– Чергові два знімки.

– Чи ти зауважив, що то та сама особа?

– Та ні.

– І я теж.

– Ти теж? Якщо ти не бачиш подібності, отже, це різні особи.

– Ні, – відповіла Беата. – Це свідчить, що ми спостерігаємо випадок так званої гіперрухомості. Фахівці називають це visage du pantomime.

– Святий Боже, ти про що?

– Цій людині, щоб перевтілитися, не потрібно ані гримуватися, ані перевдягатися, ані робити пластичних операцій.

Харрі зачекав, поки всі присутні на нараді слідчої групи посядуть свої місця, потім взяв слово:

– Тепер ми знаємо, що шукаємо одну-єдину людину. Наразі зватимемо чоловіка Христо Станкич. Беато?

Беата увімнула проектор. На екрані з’явилося обличчя із заплющеними очима й маска, яку ніби зробили із червоних макаронин.

– Перед нами на малюнку зображено наші м’язи обличчя, – повела вона. – М’язи, які створюють вираз обличчя, а отже, змінюють зовнішній вигляд. Найголовніші – на лобі, навколо очей та навколо рота. Наприклад, оце – musculus frontalis, котрі разом із musculus supersilii підіймають і насуплюють брови. Orbicularis oculi розтягують та стискають шкіру навколо очей. Тощо.

Беата натиснула кнопку дистанційного пульта. Кадр змінився, тепер усі бачили клоуна з великими надимнутими щоками.

– Наше обличчя складається із сотень таких м’язів. І навіть ті, чия професія вимагає змінювати вираз обличчя, використовують лише дещицю його можливостей. Актори та блазні тренують м’язи обличчя, намагаючись зробити їх якомога рухомішими, а пересічні люди з роками цю здатність взагалі втрачають. Але навіть актори чи міми послуговуються мімікою майже виключно для того, щоб зобразити якесь почуття. Звісно, почуття мають величезне значення, але вони універсальні й їхній перелік не надто численний. Гнів, радість, закоханість, подив, короткий сміх, регіт тощо. Але ж природа наділила нас цією м’язовою маскою, надаючи нам можливість створити мільйони виразів обличчя, по суті, нескінченно багато. Піаніст, що грає, натренував зв’язок між мозком та м’язами пальців до того, що його пальці здатні одночасно й цілком незалежно один від одного виконувати десяток різноманітних задач. Але ж м’язів у пальцях аж ніяк не багато. То на що ж тоді здатне обличчя!

Беата повернулася до екрана, на якому з’явилося зображення – Христо Станкич перед банкоматом.

– Наприклад, ми здатні ось на це.

На екрані ніби йшов уповільнений фільм.

– Ви майже не помічаєте змін. Найдрібніші м’язи стискаються й натягуються. Результат незначних м’язових рухів – зміна виразу обличчя. Чи насправді обличчя змінюється так сильно? Ні, але частина мозку, яка упізнає обличчя – fusiform girus, – надзвичайно сприйнятлива для найдрібніших змін, адже її завдання полягає в тому, щоб розрізняти тисячі фізіологічно однакових облич. Завдяки поступовій тонкій зміні напруження м’язів обличчя виходить ніби обличчя геть іншої людини. А саме – таке.

Кадр на екрані завмер.

– Алло! Земля викликає Марс!

Харрі упізнав Магнуса Скарре за голосом. Хтось гигикнув. Беата зашарілася.

– Перепрошую, – пробурмотів Магнус Скарре, весело роззираючись. – Чи це той самий Станкич? Наукова фантастика спочиває, хлопчина напружує певні м’язи, інші розслаблює й через те стає невпізнанним, – про мене, то вже просто містика.

Харрі хотів був встряти, але передумав. Пильно глянув на Беату. Десять років тому такі слова геть вибили б Беату з колії і йому довелося б зараджувати ситуації.

– Наразі тебе не питають, – випалила Беата, щоки її досі палали. – Але якщо маєш таке враження, наведу приклад, який ти напевне зрозумієш.

– Йой-йой, – вигукнув Скарре, сумирно звівши руки догори. – Я зовсім не мав на увазі особисто тебе, Льонн.

– Коли люди помирають, настає, як усі знають, rigor mortis, – вела далі Беата ніби незворушно, проте Харрі зауважив, що ніздрі у неї надимнуті. – М’язи тіла, включно із м’язами обличчя, дубіють. Результат такий самий, як і тоді, коли їх напружено. Тож яка типова реакція родичів, коли їх просять упізнати труп?

У тиші, що запала, тільки й чутно було, що вентилятор з проектора. Харрі почав усміхатися.

– Вони його не впізнають, – мовив чіткий гучний голос. Харрі не зауважив, як увійшов Гуннар Хаген. – Часто трапляється під час війни, коли треба упізнати солдат. Вони всі в однакових мундирах, й іноді навіть їхні побратими