Читати книгу - "Кобзар 2000. Hard"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Діду, пообідаєте з нами? - запросив гречний Олексій Михайлович.
- Добрі вісті, коли кличуть їсти, - відгукнувся старий. Він явно був задоволений увагою до своєї персони, тому афоризми сипались без упину.
Археологи вже зібралися біля велетенського кухонного столу і нетерпляче перемовлялися, коли Олексій Михайлович привів свого гостя.
- Прошу, - він запропонував дідові місце поруч із собою.
Той чемно подякував, сів і раптом рухом завзятого фокусника видобув з-за пазухи невеличку жовту диню.
- От, не погребуйте. З нашого баштану шановному пану.
Спітнілі хлопці, що заморилися вже від нескінченних концентратів та компотів, сприйняли гостинця з ентузіазмом, і розмова пожвавішала.
- А ви десь близько живете? - спитав здоровань Льошка на прізвисько Шкапа, з апетитом сьорбаючи із залізної миски.
Дід ламав хліб маленькими шматочками та відправляв їх до рота, обережно заїдаючи юшкою, потім витирав вуса наступним шматком і знову відправляв його до рота.
- Недалечко. Отам, на півночі, байрак, за ним лісосмуга, а там уже і моя хата притулилась.
- Хуторянин? - уточнив Олексій Михайлович, який уже добре вивчив місцеву географію.
- Авжеж, - дід встигав відповідати, не кидаючи юшки. - І не лячно вам самому серед степу? - не вгавав Шкапа.
- А чого лякатись? У мене велика сім’я, - посміхнувся старий. - Дерева-братчики, Травиця-сестриця, Степ-батечко, Матуся - сира земля. У криниці живе Водиця-Цариця, матусина сестриця, а мені, виходить, тітка. У небі - пташки, ясного Сонечка діточки. Чого мені лякатись? Вони і захистять, і доглянуть, і поховають, як помру.
Певно, від самоти дід трохи з’їхав з глузду, але це не драту-вало - навпаки, навіть розважало.
- Ану, красунечко, насип мені каші.
Апетитна Настуся з посмішкою відважила в порожню вже тарілку гостя гречаної каші з тушонкою. Археологи з задо-воленням спостерігали за тим, як спритно старий порається з їжею, не кидаючи своїх афоризмів.
Раптом уважний Шкапа помітив щось цікаве і відклав ложку.
- Діду, а що це у вас на грудях? Можна подивитись?
У викоті сорочки виднівся ланцюг з величеньким білим медальйоном.
- А чого б не подивитись, - дід витер вуса і видобув з-за пазухи свою прикрасу. Брунатну долоню закривало срібне кружальце з класично правильним жіночим обличчям. Замість волосся навкруги нього звивалися і роззявляли пащі кубла товстих змій.
Олексій Михайлович простягнув руку.
- Дивитися - дивись, а руками - зась, - раптом відрізав старий, стискаючи долоню.
- Де ви взяли таке? - здивувався Шкапа.
- Де взяв - нема.
Олексій Михайлович намагався пригадати, коли міг бачити подібне зображення. Це не було схожим на античність ані за матеріалом, ані за фактурою. Скоріш це нагадувало візерунки на глечиках, але сюжет…
- Ви, дітки, добру справу робите, - дід заховав свою цяцьку за комір і несподівано полагіднішав. - Мені на-чальник ваш багато розказав. Це правильно, треба знати, якого ми роду. Але будьте обережні. Особливо з могилами. Не потри-вожте Прадавніх, - він значуще підняв пальця. - Краще взагалі не чіпайте, не спитавшись.
Хлопці запосміхалися зі звичайним юнацьким нігілізмом. Ввічливий начальник спробував перевести увагу на себе, щоби гість не образився.
- Діду, а розкажіть нам про могили.
Старий, на щастя, не помітив іронії молоді. - Їх багато у нас, могил. Я всі знаю, як у реєстрі. От біля Пилипівки, наприклад, так то не справжня, її чумаки насипали, щоби шлях вказувала. Звичай такий був, як іде валка, то кожен шапку землі кида, от і накидали.
Археологи зацікавлено принишкли. Олексій Михайлович понишпорив по кишенях вигорілих шортів у пошуках ручки, не знайшов, але професійна пам’ять ввімкнулася, наче комп’ютер.
Дід відклав ложку, витер вуса, потім знову рухом фокусника видобув величезного ножа з роговим руків’ям і заходився різати диню, наділяючи кожного з присутніх соковитою скибкою. При цьому він не припиняв розповіді, і тільки очима показував, кому брати наступного шматка.
- Могили, бачте, різні бувають. От, наприклад, біля Вовчого - то козацька, недавня. Біля Неситого - знову козацька, невеличка. А біля Харцизячого - то вже стара, степняки насипали, - останню, більшу скибку він віддав Настусі, і та з приємності зашарілася. - Але найстаріші - то скитські могили. Їх чіпати не можна. Небезпечно дуже. У Бабаях, біля ставу така. І край Нечистого Яру, та, що більша. А ще у Тимошівці була, але її зруйнували. Не слухали старих людей…
На дідове обличчя набігла хмарка, він наче щось погане згадав і замовк, як вимкнувся.
Олексій Михайлович подумки розгорнув перед собою мапу і став ретельно обробляти нову інформацію. Так, Вовче - це зараз Червоно-гвардійське. Несите, здається, - Ленінське, Хар-цизяче - Радянське, Нечистий Яр - тепер Червоний Яр, а Тимошівка… Стривайте, нема ніякої Тимо-шівки. Іванівка є, Пилипівка…
- Діду, а де це - Тимошівка?
- Га? - старий здригнувся, наче його несподівано розбу-дили.
- Тимошівка, кажу. Де вона?
Начальник експедиції помітив, що очі гостя стали білими, просто як молоко. Дід з шумом видихнув повітря, поклав ножа і відказав хрипким голосом:
- Нема вже Тимошівки.
Петро Бунчужний, двадцятип’ятирічний механізатор колгоспу “Шлях Ілліча” зачепився штанами за іржавий цвях і смачно вилаявся. День обіцяв бути паскудним - мало того що спізнювався на планьорку до голови, бо вчора трохи перебрав, а поки прокинувся та згадав, що його викликано, вже сонце було високо. Так до всього ще мало не порвав штани - ото вже Одарка мала б тему для розмови. Хоча, якщо розібратися, які там, в біса, розмови - от розпишуться, тоді вже хай балакає, а поки не час.
Петро поспішав до контори зеленою вулицею села. Черешні похилили свої віти під вагою повних стиглих ягід. Біленькі хати радо зустрічали новий день. Ліниво по-бріхували собаки. Де-не-де кукурікав півень і другим голо-сом до нього приєднувався гучномовець зі стовпа над сільрадою:
Ми всє в сваїх прафєсіях прараби, І пабрататца пєснєю прарабов нам пара би…
Пускай пу-ті нє-рав-ни-є
Пріво-одят нас к па-бє-дам…
Відверто кажучи, ніщо не віщувало неприємностей, і настрій Петра скоріш за все був просто наслідком перепою.
Під обвислим вицвілим прапором на ганку контори юрмилися бригадири, обговорюючи спільні проблеми та сьогоднішню планьорку.
- Мені твій Кацо по хуй, я твого Каца бачив знаєш де? Ти відповідаєш за роботу, а не Кацо! - налітав на бригадира
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кобзар 2000. Hard», після закриття браузера.