Читати книгу - "Анна Київська"

Гучні голоси й вигуки урвали її чорні думи.

— Де королева? Знайдіть королеву!

Анна ледве встигла сховати листа, коли ввійшла її зовиця, очі в якої палали гнівом.

— Ах, ви тут! Чи ви не з’їхали з глузду, що покинули ліжко й прийшли сюди, де можна підхопити якоїсь зарази!

— Сестро моя, прошу вас, я почуваю себе дуже добре. А от від ліків нашого лікаря Жана я хворію.

— Я цілком вірю вам, але ви в такому стані, що він робить слушно, коли дає вам ті ліки.

— Я почуваю себе чудово! Я не вперше чекаю дитини.

— Знаю, — мовила графиня трохи м’якшим тоном. — Ви ж знаєте, як я вас люблю. Саме ця любов викликає в мене занепокоєння, особливо після тієї спроби отруїти вас. Хто ж то такий підлий і лихий, що зазіхнув на ваше життя? Ви не здогадуєтесь?

— О, ні. Моя добра Адель, я дякую вам за вашу турботу, якою ви оточуєте мене від першого дня після мого приїзду до прекрасної країни Франції. Чи можу я попросити вас бути виразницею моєї волі…

Анна раптом замовкла: чи це не божевілля — звірятися жінці, яка стоїть так близько до короля?

— Кажіть далі, моя люба, ви ж знаєте: задля вас я зроблю все, що зможу.

— Відішліть своїх людей. Те, що я хочу вам сказати, має лишитися між нами.

— Вийдіть! Залиште нас самих!

Коли двері зачинилися, Анна примусила Адель сісти на лаву біля сушарні, а сама вклякла перед нею навколішки і схопила її за руки.

— Що ви робите? Підведіться!

— Прошу вас, не перебивайте, дайте мені все сказати вам.

— Але ж…

— Мені дуже нелегко просити вас. Але благаю вас: поклопочіться перед королем, щоб він відпустив на волю Олів’є Арльського.

Графиня Фландрійська вся напружилася й спробувала вивільнити свої руки. Та Анна не діла їй цього зробити й повела далі:

— Його ув’язнили в цьому замку, і він помирає. Я знаю, за свій вчинок він заслуговує смертної кари, але я прошу вас вплинути на Генріха, щоб він помилував Олів’є.

— Чи хтось бачив колись отаке: дружина просить помилувати коханця свого чоловіка?!

— Забудьмо про це. Я ж знаю, що й ви, незважаючи на вади Олів’є, ставитеся до нього приязно…

— Але не настільки, щоб зневажити свого брата!

— Прошу вас!

Графиня раптом вивільнила руки й підвелася.

— З любові до вас я забуду про цю розмову й не скажу королю ні слова. Раджу вам учинити так само, якщо ви не бажаєте опинитися на місці того, кого захищаєте.

Подив, який промайнув на обличчі в королеви, викликав у графині сумну посмішку.

— Люба моя, невже ви за стільки років так і не збагнули, які небезпеки підстерігають вас у французькому дворі? Не збагнули, що тут тільки плетуться інтриги, панують брехня і зрада? Ви нізащо не переконаєте мене, що таке саме не коїться і при дворі вашого батька. Бо я ще ніколи не бачила, щоб в інших королівствах було інакше.

Геть бліда Анна — вона все ще стояла навколішки — підвелася.

— Пробачте мені. Я подумала, що можу розраховувати на вашу доброту й любов до ближнього. Хіба Христос не вчив нас прощати?

— Не вплутуйте в усе це Ісуса. Вважайте Олів’є мертвим і моліться за нього. У вас хворобливий вигляд. Я забираю вас. — Графиня Фландрійська відчинила двері. — Ну, ходімо!

Анна не зрушила з місця, тільки заперечливо похитала головою.

— Як хочете!

Забившись за завіски навколо ліжка, Анна знемагала від нудьги. Після розмови з Аделлю вона більше з нею не бачилася. Одна з камеристок сказала Анні, що графиня повернулася до Фландрії. Адель навіть не попрощалася з нею, і це глибоко засмутило Анну; вона була цілком самотня при дворі, де тепер мала більше ворогів, ніж друзів. Ось уже майже місяць не було жодної звістки ні від Рауля де Крепі, ні від того невідомого, який двічі писав їй київською мовою. Вона послала листи Матільді Нормандській, Гослену Шонійському та архієпископу Роже Шалонському, але жодної відповіді не отримала. їй здавалося, що за кожним її рухом стежать, кожне її слово підслуховують. Розраду Анна знаходила лише в молитвах. Решту часу королева сиділа нерухомо й мовчки, втупивши очі перед себе, відмовляючись від будь-якої їжі. Олена впала в розпач і покликала короля.

Генріх уже багато тижнів не навідував дружини. Він страшенно здивувався, що вона так схудла.

— Що з вами? Мені сказали, ви відмовляєтесь їсти… Подумайте про дитину, яку носите! Примусьте себе їсти. Боїтеся, щоб вас не отруїли?.. А хіба у вас немає кому покуштувати їжу, хіба у вас немає годувальниці?.. Та скажіть же хоч щось!.. Чого ви хочете?

Анна підвела очі, під якими залягли темні кола.

— Я хочу, щоб мені дали змогу ходити вільно.

— Люба моя, ви можете ходити куди тільки вам заманеться, ніхто не стоїть у вас на заваді. Але ж лікар приписав вам не покидати кімнати, це у ваших інтересах і в інтересах нашої майбутньої дитини.

— Звісно, Жан Шартрський вважає, що чинить добре, але проносне та кровопускання, брак повітря й рухів шкодять моєму здоров’ю і послаблюють у мене апетит. Я не зможу проковтнути й шматочка, якщо не провідуватиму свою школу, лікарню й бідарів.

Усі перезирнулися, розуміючи, що похитнути її не пощастить. Лікар не знав, на чий бік пристати. Він був певен, що лікує правильно, але його вельможна пацієнтка вирішила інакше і, здавалося, ладна була померти з голоду, якщо таке лікування не відмінять.

— Розумна діяльність і короткі прогулянки королеві, звісно, не зашкодять. Вона ж бо ще далеко не на останніх днях…

— Ну, пані моя, ви чули, що сказав лікар Жан? Якщо ви поводитиметесь обачно, то зможете виходити з дому. А тепер поїжте.

Анна мусила покликати собі на допомогу всю свою гордість, щоб не вихопити суп із півнячими гребінцями та грибами з рук служників, перше ніж ті виконають свій обов’язок і покуштують страву; потім їй треба було докласти чимало зусиль, щоб, сьорбаючи суп, не виказати поспіху та задоволення. Через два дні вона вже змогла провідати лікарню; хворі зустріли її такзахоплено, що вона одразу ж одужала.

Жителі Санліса були раді знову побачити, як їхня королева, загорнута в хутро, ходила вулицями, зупинялася біля торговців, розмовляла з ремісниками, роздавала милостиню жебракам, які йшли за нею на поважній відстані, гладила по голівці дітей, пила надоєне при ній молоко, сміялася з