Читати книгу - "Анна Київська"

Цього вечора Анна молилася ще ревніше.

Ненависть і хтивість поєдналися водно задля того, щоб занапастити королеву й трубадура. Ірина зрозуміла, що коханець відчуває до неї тільки відразу, й вичікувала слушної нагоди, щоб укоротити Анні віку. Всі Іринині чари й намагання примусити графа кохати її виявилися безсилі. Не могли вони й вигнати з Раулевих думок дочку київського князя. Тоді Ірина впала в розпач і вирішила накласти на себе руки. Але спершу слід поквитатися з суперницею!

Тьєррі Лісовий, який замінив у королевому серці Олів’є Арльського, зі свого боку, наполягав, щоб його попередника покарали за тяжкий злочин на смерть. Він не розумів, чому Генріх щоразу відкладає страту, і побоювався, щоб трубадурові друзі зрештою не домоглися помилування.

Саме спільна зацікавленість долею королеви якось звела Ірину й Тьєррі в Анниній кімнаті; вони перезирнулися й зрозуміли, що здатні на будь-який злочин, аби тільки досягти своєї мети. Вони по черзі самі шпигували за королевою й примушували робити це інших. Так Ірина й Тьєррі дізналися, що Анна зустрічається з графом Валуа. Вони вирішили заманити її до в’язниці, де сидів Олів’є, і влаштувати все так, щоб король захопив обох зненацька. Змовники домоглися успіху там, де граф і Рубцюватий зазнали поразки: вони дісталися до самого в’язня. Подумавши, що його прийшли рятувати, фізично й духовно знесилений Олів’є довірливо написав своєю кров’ю на клапті сорочки те, що йому продиктував один із спільників Тьєррі: «Прийдіть, без вас я більше не можу жити». Одначе підписатися йому забракло сили. Цю ганчірку королеві передав маленький жебрак. Впізнавши почерк, вона зраділа: Олів’є живий! А що хлопчик у лахмітті чекав, то слуги почали його проганяти. Анна не дала їм цього зробити й випровадила їх із кімнати. Хлопчик смикнув її за рукав і, майже не ворушачи губами, промовив:

— Завтра після вечерні в школі…

Цілу ніч Анна вагалася, чи йти на побачення. На світанку вона заснула, і їй приснилося, ніби Святополк, убивця Бориса й Гліба, прийшов убити трубадура та її чоловіка. Анна прокинулася, страшенно стогнучи, й побачила, що її торсає Олена, намагаючись розбудити.

— Дитино моя, розплющ очі, не бійся, твоя старенька годувальниця біля тебе. Вся вкрита холодним потом, із розкуйовдженим волоссям, Анна озиралася довкола; на її обличчі проступив переляк і настрахав жінок, які позбігалися на крик.

— Що сталося?

— Що таке?

— Королева нездужає?

— Треба покликати лікаря!

— Ні, капелана!

Довелося самій королеві гримнути на крикливу юрбу, щоб вона замовкла, й прогнати всіх від себе.

— Хай тобі допоможе Пресвята діва! Ти надто вже клопочешся про того хлопця, мені твої почуття анітрохи не подобаються.

— Подобаються вони тобі чи ні, а це стосується тільки мене.

Олена не зважила на холодний Аннин тон і сказала:

— Ти молила нашою мовою Пресвяту Марію, щоб вона врятувала Олів’є. Ти закликала на допомогу батька, великого князя Ярослава, і брата Володимира, билася із Святополком Окаянним і сестрою… моєю донькою Іриною! Ти викрикувала її ім’я, і саме тієї миті я тебе й розбудила… Ти казала страшні речі, які краяли мені серце.

— Не плач, це тільки сон… Допоможи мені вдягтися.

— Ні, я бачила, як у лісі блукала Морана.

Анна мерщій перехрестилася, Олена зробила те саме.

— Зовсім з глузду з’їхала! Хіба ти забула, що ти — християнка? Я забороняю тобі згадувати при мені богиню смерті!

— Еге ж, я християнка, я вірю в Бога Отця, в його сина Ісуса Христа і в Святого духа. Але останнім часом мені являються наші давні боги. Декотрі з них, як, наприклад, Морана, кличуть мене до себе. Мабуть, настав час і мені рушати до них; я стара й стомлена…

— Замовкни, ти мелеш нісенітниці й гнівиш Бога!

— Не знаю… Але якщо мені таке судилося, то я цілком віддаю себе Провидінню. Ти й Ірина… Ці страшні слова! Чому ти боїшся своєї сестри?

— Я її не боюсь, одягни мене!

— Я ж помітила, що ви більше не любите одна одну. А ця її ненависть до тебе, твоя недовіра до неї…

— Годі! Одягни мене, а то я покличу служниць.

Олена, не перестаючи плакати, скорилася.

— Де Ірина?

— Не знаю, я її не бачила вже багато днів. Життя, яким вона живе, викликає в мене сором. Ох, чому я не запроторила її до монастиря, як мені радила графиня?!

— Уже пізно побиватися. Я теж винна, мені забракло мужності…

— Люба моя, не докоряй собі, ти пожаліла її, пригадуєш, вона нахвалялася накласти на себе руки…

— А тепер мені погрожують, — стомлено пробурмотіла Анна.

— Що ти кажеш? Ти не думаєш, що кажеш! Це жахливо!

— Люба моя Олено!.. Сьогодні ввечері ти підеш зі мною на службу Божу, а потім до школи. Зроби так, щоб ніхто нас не супроводжував.

— Але ж…

— Це наказ. І нікому ні слова!

Коли двері, що вели до підземних карцерів, зачинилися за Анною, вона зрозуміла, що припустилася непоправної помилки. В голові в неї трохи запаморочилось, і вона мусила спертися на вогке каміння. Ту ж мить дитина, яку вона носила під серцем, уперше ворухнулася. Анна мимоволі схопилася руками за живіт, мовби бажаючи її захистити. Олена не могла не помітити Анниного запаморочення й раптового поруху. Але стара нічого не сказала, лише підтримала жінку, яку доглядала змалечку. Та було надто пізно: її доля вже була в дорозі.

Юнак, який привів їх сюди, зник. Його замінив чоловік із збентеженим виразом на обличчі. Він тримав у руці смолоскип, з якого валував огидний чорний дим. У підземелля вели дуже вузькі, покручені, змуровані з нерівного каміння сходи. Ступаючи одна за одною і тримаючись за слизькі поручні, жінки рушили вниз. Через якийсь час, що видався їм вічністю, вони опинилися в своєрідній залі із склепінням. Його підтримували чотири товсті стовпи; а довкола них розгорталися сороміцькі картини, намальовані з такою відвертістю, що жіночі обличчя під вуалетками почервоніли. Наполохані світлом кажани з писком розліталися вусібіч.

Чоловік запалив смолоскип, прикріплений до стіни.

— Зачекайте тут, — сказав він.

Притиснувшись одна до одної, жінки дивились, як він зникає в одній із семи галерей, що відходили від зали. Крім потріскування смолоскипа та писку кажанів, не чути було жодного звуку. Після вологого холоду на сходах тут, здавалося,