Читати книгу - "Північ над Санктафраксом"

— Аж надто близько, — почув він Живчикові слова. Кулькап звів очі. Живчик укляк біля Шпулярового тіла, Гук стояв біля нього.

— Невже він?.. — почав Кулькап.

— Так, — кивнув головою Живчик. — Він мертвий. — Трав’юнові ікла встигли впорснути у нього отруту.

Кулькап із жахом дивився на схожі на пелюстки сліди присосків, розкидані по всьому тілу ельфа-дубовика там, де його шкіра була неприкрита; на його сполотніле обличчя, на його опухле тіло.

— Щоб ти був проклятий! — закричав він, задираючи голову догори. — Щоб ти був проклятий, Темнолісе!

Живчик допоміг звестися своєму учневі.

— Дивись обома, Кулькапе, — стиха остеріг він. — Темноліс має вуха. Я знаю, що кажу, повір мені.

Кулькап зазирнув Живчикові в очі й умовк. Справді, він ще майже нічого не знав про Темноліс.

Поховавши Шпуляра глибоко в корінні сон-дерева, як велів звичай ельфів-дубовиків, Живчик, Кулькап і Гук рушили далі. Ще ніколи не було їм так тяжко на душі. Живчик кляв себе, що не наполіг на поверненні ельфа-дубовика «Небесним гарцівником». Ліс навколо них видавався ще темнішим і похмурішим, ніж давніше.

Вони невтомно верстали свій путь. Трав’янистими берегами та заболоченими низинами, пагорбами та височинами, кам’янистими пасмами. Кулькап знемагав від смертельної втоми; кожен крок коштував йому неймовірних зусиль. Ожина дряпала ноги, гілки шморгали по обличчю. Боліли ноги. У животі бурчало.

Сонце, котячись за обрій, звістувало кінець іще одного дня. Небо стемніло, зійшов місяць. Раптом Живчик спинився. Він стояв як укопаний, на обличчі малювалося зчудування.

— Мені йти по дрова? — запитав Кулькап.

Живчик похитав головою.

— Не може бути! — муркнув він.

— Що… що таке? — запитав Кулькап, тривожно нишпорячи очима довкола себе.

Живчик показав на землю в себе під ногами.

— Поглянь-но! Сюди! — вигукнув він.

— Я нічого не бачу, — озвався Кулькап. — Живчику, з вами все гаразд?

— Кулькапе, це стежка, — пояснив Живчик. — Стежка лісових тролів.

— Стежка лісових тролів? — нахмурився Кулькап.

— Атож, — сказав Живчик. — Я впізнав би її будь-де. Цю стежку второвували цілі покоління лісових тролів. Онде, бачиш, присохло болото, — це слід. Поглянь: широка п’ята, майже пласка стопа, широкі товсті пальці. Помилки не може бути! Це стежка лісових тролів! — він перевів погляд на Кулькапа, в очах йому стояли сльози. — Колись, давно, я збочив зі стежки, схожої на цю. Я напевне зробив помилку, але як з’ясувалося пізніше, моя доля була не в Темнолісі, — він зітхнув. — Тепер, здається, я замкнув це коло.

— Ви гадаєте, що це — саме та стежка, з якої ви колись-то збочили? — не йняв віри Кулькап.

— Усі стежки лісових тролів сполучаються між собою, — пояснив Живчик. — Вони мережею охоплюють Темноліс — світлякові гаї, ринкові галяви. Вони сполучають одну з одною осади лісових тролів. Якщо триматися стежки — цієї стежки — ми вийдемо на поселення тролів. А лісові тролі торгують із небесними піратами! Ми врятовані, Кулькапе! Ми врятовані!

— Тоді чого ж ми чекаємо? — сказав Кулькап, налаштовуючись іти далі. — Ходімо цією стежкою!

— Просто неймовірно! — шепотів Живчик. — Через стільки років я знову знайшов цю стежку! — Агов, заждіть мене, — гукнув він і поспішив слідом за Кулькапом і Гуком.

Стежка в’юнилась і петляла, але не губилася з очей. Світив місяць, і в його сяйві вона була схожа на блискучий слід слимака-королаза. Їм нерідко траплялися розтоки, подекуди — розв’язки, де сходилося кілька стежок. Та щоразу Живчик не вагаючись вибирав потрібну, і вони йшли далі.

— Будь-яка стежка виведе на іншу стежку, а вже та — до осади, — запевняв він супутників. — Ми просто не зможемо помилитися.

Кулькап кивнув головою. Що далі вони йшли, то більше йому здавалося, ніби юний капітан цілеспрямовано їх кудись веде.

Раптом Живчик зупинився.

— Принюхайтесь, чим пахне? — озвався він. — Це духмяний дим запашника. Ось чим палять лісові тролі у своїх печах, коли хочуть заснути і коли… — Живчик замовк і повернув голову вбік. — Ну що, ви теж це чуєте? — пошепки запитав він.

Кулькап прислухався — і справді, там, серед звуків нічної звірини, можна було розчути ще дещо.

— Музика! — здивувався він.

— Напевне, ми вже наблизилися упритул до сельбища, — сказав Живчик.

Вони пройшли трохи далі. Крізь дерева пробивалися тужні голоси співаків. Потім змінився вітер, і голосіння прищухло — та за мить озвалося з новою силою. Товсті голоси, тонкі голоси, кожен виводить на свій лад, але всі сплітаються в одну тужну мелодію.

— Ве-ве! — загарчав Гук.

— Я знаю цю музику, — сказав Живчик, і якась дивна бентега з’явилась у його погляді. — Хтось помер, — він обернувся до Кулькапа. — Лісові тролі справляють свій Обряд мертвих.

Вони подалися далі стежкою на звуки жалобного співу. Повернули ліворуч. Ще раз ліворуч. Потім праворуч. Аж ось через густий підлісок блимнуло жовте світло смолоскипа. Живчик завмер на місці й затремтів.

Кулькап ніколи ще не бачив його таким. Молодим. Непевним. Здавалося, роки облущилися з нього, мов шкаралупа, оголивши зеленого троля-підлітка. Його очі блищали від сліз, на обличчі грав усміх.

— Живчику, — запитав він, — щось, може, не так? Ви хочете повернутися?

— Ні, — похитав головою Живчик. — Зі мною все буде гаразд. Просто я стільки всього забув. Кулькапе, я ріс у такому селищі, — він видивився вперед, на знайомі хижі лісових тролів, приладнані високо у гіллі. — Я жив у