Читати книгу - "Джинґо, Террі Пратчетт"

— Все не так мало бути. 

— Але ж загалом спрацювало, — сказав Ноббі, так-сяк звівшись на коліна. — Можемо ще раз спробувати. 

— Ноббі, ти в порту в чужому місті в самих лише, мені неприємно це казати, Ноббі, труханах. Зараз не найкращий час заводити розмови про те, як заманювати людей в провулки. Про це почнуть говорити. 

— Анґва завжди каже, що нагота — національний костюм всіх народів, сержанте. 

— Вона про себе казала, Ноббі, — мовив Колон, скрадаючись тінями. — З тобою таке не спрацює. 

Він зазирнув за ріг. Із будівлі вздовж провулка долинали якісь шум і балаканина. Двійко навантажених віслюків терпляче чекали надворі. 

— Хутенько вибіжи і хапни клунок, добре? 

— Чому я, сержанте? 

— Тому що ти капрал, а я сержант. І на тобі більше одягу. 

Бурмочучи щось собі під ніс, Ноббі прослизнув у вузеньку вуличку і якомога швидше розстебнув прив’язь. Тваринка слухняно пішла за ним. 

Сержант Колон вхопив клунок. 

— На біду, можем і мішки на себе натягнути, — сказав він. — Це… Що це? 

Він витягнув щось червоне. 

— Вазон? — послужливо припустив Ноббі. 

— Це феска! Їх носять деякі хапонці. Схоже, нам пощастило. Оп, і ще одна. Ану поміряй, Ноббі. І… щось схоже на нічну сорочку… і ще одна. Ми в безпеці, Ноббі. 

— Вони якісь короткуваті, сержанте. 

— Жебраки не перебирають, — мовив Колон, втискуючись у костюм. — Ну ж бо, вдягни феску. 

— Я в ній схожий на недоумка, сержанте. 

— Послухай, я теж свою натягну, гаразд? 

— Тоді ми будемо як дві фески пара, сержанте. 

Сержант Колон грізно на нього зиркнув. 

— Ти чекав слушної нагоди, щоб це сказати, Ноббі? 

— Ні, сержанте, я це щойно придумав. 

— Що ж, послухай, не називай мене сержантом. Це якось не по-хапонськи звучить. 

— Як і Ноббі, се… Пробач… 

— Ну, я не знаю… можеш бути Шнобі, Нгобі… Гноббі… Як на мене, звучить цілком по-хапонськи. 

— А яке тобі підібрати гарне хапонське ім’я? Я не знаю жодного, — сказав Ноббі. 

Сержант Колон не відповів. Він знову визирав з-за рогу. 

— Його світлість, щоправда, просив нас не затримуватися, — пробубнів він. 

— Та, але в тій консервній банці, ну дуже сперто, якщо ти розумієш, про що я. Все би віддав, щоб… 

Біля них хтось заревів. Вони розвернулися. 

Перед ними стояло троє хапонських солдатів. Чи, може, вартових. Далі їхніх шабель Ноббі та сержант Колон не розгледіли. 

Їхній командир проревів до них із запитанням. 

— Що він сказав? — затремтів Ноббі. 

— Не знаю! 

— Звідки ви? — запитав командир морпоркською. 

— Що? О… е-ер-р… — Колон завагався в очікуванні блискучої гибелі. 

— А, ясно, — вартовий опустив шаблю і тицьнув пальцем у напрямку пристані. — Негайно повертайтеся у свій загін! 

— Добре! — погодився Ноббі. 

— Як тебе звуть? — запитав один із вартових. 

— Нгобі, — відповів Ноббі. Схоже, спрацювало. 

— А тебе, товстуне? 

Колон зразу ж запанікував. Він відчайдушно перебирав у голові імена, що звучали по-хапонськи, і йому спало на думку лише одне, що цілком і повністю було хапонським. 

— Ал, — йому аж підкошувались коліна. 

— Повертайтеся назад, інакше на вас чекають неприємності! 

Вартові дали драла, тягнучи за собою віслюка, і зупинились аж на брудній пристані, що дивним чином зараз здалася затишнішою. 

— Що то було, с… Але? — запитав Ноббі. — Вони ж просто хотіли нас трохи посіпати! Типова поведінка вартових, — додав він. — Не наших, звісно. 

— На нас ніби був правильний одяг… 

— Ти навіть не сказав їм, звідки ми! До того ж вони розмовляли по-нашому! 

— Ну, вони… тобто… всі повинні вміти розмовляти морпоркською, — сказав Колон, поступово відновлюючи свій душевний баланс. — Навіть немовлята вчать її. Гадаю, після важкої хапонської вона дається на раз-два. 

— Що будемо робити з віслюком, Але? 

— Думаєш, він уміє крутити педалі? 

— Сумніваюся. 

— Тоді залиш його тут. 

— Але його вкрадуть, Але. 

— О, ці хапонці що завгодно вкрадуть. 

— Але ми не такі, Але? 

Ноббі глянув на ліс щогл, що заповнили бухту. 

— Звідси таке враження, що їх ще більше, — сказав він. — Тут від човна до човна пару кроків. Для чого вони всі тут? 

— Не будь дурником, Ноббі. Це ж очевидно. Вони тут для того, щоби переправити всіх до Анк-Морпорка! 

— Для чого? Ми не їмо стільки кар… 

— Вторгнення, Ноббі! Зараз війна, забув? 

Вони озирнулися на кораблі. На воді миготіли якірні вогні. 

Прямо в них під ногами клаптик води на якусь мить вкрився бульбашками, а тоді корпус Човна здійнявся на кілька дюймів над поверхнею. Відкрився люк, і з нього вигулькнуло стривожене обличчя Леонарда. 

— А, ось ви де, — сказав він. — Ми вже почали хвилюватися… 

Вони спустилися у смердючу середину судна. 

Лорд Ветінарі сидів із блокнотом на колінах, в який щось акуратно записував. Він на мить відірвався від писанини. 

— Доповідайте. 

Як би Ноббі не напружувався, поки сержант Колон все більш-менш докладно доповідав, але так і не міг пригадати дотепи, якими вони сипали з хапонськими вартовими. 

Ветінарі навіть не здійняв голови. Все ще пишучи, він сказав: 

— Сержанте, Ур — це стародавня країна на край від королівства Джелібейбі, чиї загарбники є втіленням пасторальної тупості. З якихось причин, навіть не знаю чому, вартовий подумав, що ви звідти. А морпоркська — це свого роду лінгва франка навіть у Хапонській імперії. Коли хтось із Гершеби хоче поторгуватися з кимось із Істанзії, вони без сумніву торгуватимуться морпоркською. Нам це, звісно, тільки на руку. Військо, яке тут збирають, означає, що майже всі люди — вихідці з дальніх земель з дивними звичками. Якщо ми не будемо поводитись надто по-чужинському, то пройдемо перевірку на вошивість. Для цього не потрібно замовляти карі з бруквою та смородиною і намагатися не замовляти пінти «Старомолюскового особливого», я зрозуміло говорю? 

— Е… а що саме ми будемо робити, сер? 

— Для початку підемо на розвідку. 

— А, точно. Так. Це дуже важливо. 

— А тоді шукатимемо ставку верховного хапонського головнокомандувача. Завдяки Леонарду я маю для них невеличку… посилочку. Яка, сподіваюся, хутко покладе кінець війні. 

Сержант Колон мав розгублений вигляд. Якоїсь миті він втратив нитку розмови. 

— Пробачте, сер… ви сказали, верховний хапонський головнокомандувач, сер. 

— Так, сержанте. 

— Тобто… вищі чини, чи тюрбани, чи як їх там… в оточенні найкращих військ, сер. До вищих чинів завжди приставляють найкращі війська. 

— Гадаю, саме так і буде, так. Ба більше, я на це сподіваюся. 

Сержант Колон знову спробував знайти нитку розмову. 

— А. Правильно. І ми підемо їх шукати, так, сер? 

— Я ж не можу просити їх до нас прийти, сержанте. 

— Так, сер. Розумію. Тут стане тіснувато. 

Нарешті лорд Ветінарі відірвався від блокнота. 

— Щось не так, сержанте? 

І сержант вкотре відкрив секрет хоробрості. Дехто називає це загостреним боягузтвом — знання, що смерть, яка може чекати на тебе, якщо ти підеш у наступ — це ще пікнічок, якщо порівняти зі справжнім пеклом, яке чекає на тебе, якщо ти відступиш. 

— Е… все добре, сер, — сказав він. 

— Чудово. — Ветінарі відсунув писанину вбік. — Якщо у вашому клунку знайдеться ще трохи підхожого одягу, я перевдягнуся, і ми зможемо подивитись на Аль Халі. 

— О боже… 

— Даруйте, сержанте? 

— О боже, як добре, сер. 

— Добре, — Ветінарі почав витягувати решту речей із експропрійованої торби. Всередині були жонглерські палички, мішок кольорових м’ячів і ще афіша, яку вішають на сцені під час