Читати книгу - "Зламані янголи"

— Так, я читала звіт. Гадаю, матеріали часом губляться.

— Мені це здається надто зручним збігом. А матеріали, може, часом і губляться, але тільки не матеріали про найбільшу знахідку з часів Бредбері.

— Я ж тобі сказала: ми записали її як АНП. Обеліск. Черговий обеліск. Перш ніж його знайти, ми встигли роздобути на цьому узбережжі десяток різних елементів споруд.

— І ви так і не оновили відомостей? Навіть коли дізналися, що це таке?

— Ні, — вона криво всміхнулася. — Гільдія завжди збиткувалася з мене через тяжіння до поглядів у стилі Вицинського, а багатьом дряпунам, з якими я працювала, дали перцю за компанію. Колеги стали нас уникати, наукові журнали — лаяти. Звичайний конформізм. Гадаю, коли до нас дійшло, що ми знайшли, нам усім здалося, що Гільдія може зачекати: ми спершу підготуємося до того, щоби блискучо змусити її взяти свої слова назад.

— І саме тому ви сховали її, коли почалася війна?

— В яблучко, — вона знизала плечима. — Можливо, зараз це прозвучить по-дитячому, але тоді ми всі були дуже сердиті. Не знаю, чи зрозуміло це тобі. Як воно, коли всі твої дослідження, всі твої теорії змішують із брудом, бо ти одного разу став не та той бік у політичній суперечці.

Я ненадовго згадав слухання щодо Інненіну.

— Звучить досить знайомо.

— Мабуть, що так, — вона завагалася. — На мою думку, було й дещо інше. Розумієш, того вечора, коли ми вперше відчинили браму, нам позривало дахи. Була велика вечірка, купа хімії, безліч балачок. Усі говорили про штатні професорські посади на Латімері, казали, що мою роботу визнають, зробивши мене почесною земною науковицею, — вона всміхнулася. — Здається, я навіть виголосила промову на честь нагородження. Цю частину вечора я пам’ятаю не надто добре, та й узагалі не пам’ятала навіть наступного ранку.

Вона зітхнула й перестала всміхатися.

— Наступного ранку ми почали мислити тверезо. Почали думати, що станеться насправді. Ми знали, що, подавши документи, втратимо контроль над ситуацією. Гільдія пошле керувати проектом магістра з правильною політичною орієнтацією, а нас почухають за вушком і відправлять додому. О, звісно, ми покинемо наукову пустелю, але тільки заплативши певну ціну. Нам дозволять публікуватись, але тільки після ретельного перегляду текстів, щоб там не було забагато Вицинського. Робота в нас буде, але не самостійна. Ми будемо консультантами, — це слово вона вимовила так, наче воно мало неприємний смак, — у чужих проектах. Нам платитимуть добре, але платитимуть за мовчання.

— Це краще, ніж коли не платять узагалі.

Вона скривилася.

— Якби я хотіла копати другою лопатою при якомусь улесливому гівнюкові з удвічі меншим досвідом і кваліфікацією, призначеному з політичних мотивів, я б могла піти в поле, як усі інші. Я опинилася там лише тому, що хотіла власні розкопки. Хотіла можливості довести правильність своїх переконань.

— Інші добре це зрозуміли?

— Зрештою — так. На початку вони записалися до мене, бо їм була потрібна робота, а тоді більше ніхто не брав дряпунів. Втім, проживши пару років у зневазі, людина змінюється. А ще вони здебільшого були молоді. Молодість надає сили для гніву.

Я кивнув.

— Може, їх ми і знайшли в сітях?

Вона відвела погляд.

— Може, й так.

— Скільки їх було в команді? Людей, які могли повернутися сюди й відчинити браму?

— Не знаю. Десь із півдюжини серед них насправді мали право на вступ до Гільдії, а тих, хто міг би це зробити, було, мабуть, двоє чи троє. Арібово. Можливо, Вен. Течакрієнґкрай. Усі вони були молодцями. Але самотужки? Працювати, спираючись на наші нотатки, працювати разом? — вона хитнула головою. — Я не знаю, Ковачу. Тоді були… Інші часи. Була команда. Я гадки не мала, як працюватимуть ці люди за інших обставин. Ковачу, я вже навіть не знаю, як працювала б я сама.

На цих словах я недоречно згадав її під водоспадом. Спогад скрутився калачиком у мене всередині. Я заходився намацувати нитку власних думок.

— Ну, в архівах Гільдії в Лендфоллі є матеріали з їхньою ДНК.

— Так.

— І ми можемо перевірити на відповідність ДНК з кісток…

— Так, я знаю.

— …але прорватись і здобути доступ до даних у Лендфоллі тут буде важко. А ще, якщо чесно, я не знаю напевне, що це дасть. Мене не дуже цікавить, хто ці люди. Я просто хочу знати, як вони опинилися в тій сіті.

Вона здригнулася.

— Ковачу, якщо це вони, — заговорила вона, а тоді зупинилася, — то я не хочу знати, хто ці люди. Обійдуся й без цього.

Я подумав, чи не потягнутися до неї, здолавши невелику відстань між нашими стільцями, але вона раптом почала здаватися такою ж виснаженою і зморщеною, як та штука, яку ми прийшли відімкнути. Я не бачив на її тілі такого місця, щоб мій дотик до нього не видався нахабним, відверто сексуальним чи просто абсурдним.

Мить минула. Померла.

— Піду посплю, — сказав я й підвівся. — Тобі варто зробити те саме. Суджіяді неодмінно захоче розпочати на світанку.

Вона невизначено кивнула, вже майже не зважаючи на мене — мабуть, стояла під прицілом власного минулого.

Я залишив її саму серед купи розірваних ескізів техногліфів.

Розділ двадцять перший

Я прокинувся кволим чи то від радіації, чи то від хімії, яку проковтнув, аби її стримати. Крізь вікно спальні булькобуду проникало сіре світло, а з моєї голови тікав недодивлений сон…

Бачиш, Вовче з Клину? Бачиш?

Семетер?

Я загубив сон, почувши, як у санітарній ніші хтось завзято чистить зуби. Крутнувши головою, я побачив, як Шнайдер однією рукою витирає волосся рушником, а другою енергійно тре ясна електричною зубною щіткою.

— Ранок добрий, — з піною коло рота сказав він.

— Ранок добрий, — я всівся. — Котра година?

— Нещодавно пробила п’ята, — він винувато знизав плечима й повернувся, щоби сплюнути в умивальник. — Я б і сам не вставав, але Цзян тут скаче, як дурний, показуючи якесь бойове мистецтво, а я сплю сторожко.

Я схилив голову набік і прислухався. За парусинтовою завісою моя нейрохімія чітко розчула важке дихання й різкі звуки, з якими раз-у-раз натягувався вільний одяг.

— Псих сраний, — буркнув я.

— Та в нього на цьому пляжі гарне товариство. Я думав, що це обов’язково. Половина з тих, кого ти набрав, срані психи.

— Так, але безсоння, схоже, тільки у Цзяна, — я непевно зіп’явся на ноги й насупився, зрозумівши, скільки часу потрібно моєму бойовому чохлу для нормального пробудження. Можливо, з цим і боровся Цзян Цзяньпін.