Читати книгу - "Хроніка війни. 2014—2020. Том 3. П’ять років гібридної війни"

Загалом, нічого доброго не передбачалося, поки якось рано-вранці радіохвилі побіжно не передали повідомлення про підготовлюваний обмін ув’язненими між Україною і Російською Федерацією. В одну мить пульс почастішав, а серце боже­вільно закалатало. Крижаний холод пробігся по тілу. Дуже хотілося вірити, що йшлося про мене і другого українського бранця, Юрія Даниловича Солошенка. Хоч нічого точно й не було відомо, я все ж упакував усі свої речі по сумках і виставив їх напоготові. Барахла в мене залишилося не так уже й багато, бо з початку розмов про помилування я почав роздавати своїм співкамерникам зі своїх запасів усе, що зможе стати їм у нагоді в тюрмі. Ніхто з вертухаїв не подавав знаку. Минали години, але нічого не відбувалося. Ми встигли сходити на годинну прогулянку і повернутися назад до камери. Бачачи, як мене накриває хвилею неврозу, мій сусід намагався підбадьорити мене як тільки міг. Щоправда, він і сам чимало переживав, бо теж сподівався, що можуть прийти і по його душу...

Замкова щілина заскреготала, і двері повільно почали відчинятися. На вході до камери юрмилися не менше ніж десять осіб. Хтось із них був одягнений у форму стандартних вертухаїв-наглядачів, а хтось мав погони, що вказують на досить високі звання. Звичайно, не обійшлось і без журналістів, камери яких рясніли з усіх кутів. Присутні м’ялися, ніяковіли, намагаючись робити похмурі та серйозні обличчя. Уся ця недоречна показовість викликала в мене посмішку, адреналін, що вихлюпнувся

у кров, змусив сміятися. Напевно, це був перший вияв радості за тривалий період перебування в цих злощасних стінах. Мені надали кілька секунд, аби забрати речі та попрощатися зі сусідом по камері. Рукостискання, кілька теплих слів, і за моєю спиною назавжди зачинилися двері тюремної камери...

Під численним конвоєм, під запис телекамер мене вели застеленими килимами коридорами цієї ненависної будівлі. Ми не зупинялися ні на секунду. Пунктом призначення виявилася камера обшуку, де мене й було зачинено, залишено наодинці зі своїми здогадками. Кожна хвилина тривала, як ціла вічність. Вертухаї не поспішали пояснювати те, що відбувається, надаючи час помучитись у власних здогадах. У коридорі чути було безперервний рух і відчувалася небувала активність для цих місць.

Вертухаї нагрянули, як завжди, несподівано. Кілька поворотів, і я не помітив, як мене заштовхнули до просторого кабінету, заповненого людьми. Вони мали досить урочистий вигляд, немов перебували не в тюрмі, а на церемонії одруження. З усіх присутніх знайомою особою виявився тільки начальник цього «милого» закладу. Він одразу ж почав зачитувати заготовлений документ, у якому зазначалося, що указом президента Російської Федерації мені оголошується помилування і негайне звільнення з-під варти. Яка все-таки честь, спочатку ні за що посадили, а тепер благородно випускають. Начальник простягнув мені руку для рукостискання, і в той момент я дуже розгубився і не знав, як правильно вчинити. З точки зору тюремного світу, та й простого особистісного ставлення, мені було гидко, як кажуть, «западло», тиснути руку вертухаю, але сконфуженість, бажання швидше вирватися з цих стін змусили заплющити очі на частину з цих принципів і потиснути вологу долоню начальника. Тепер знову в обшукову, де мене вже чекали служиві з довідкою про звільнення. У ній я продовжував вважатися громадянином Російської Федерації, чому і не здивувався. Навіть надані два українські паспорти, громадянський і закордонний, не змінювали ситуацію. Та й бог з ними. Кілька підписаних паперів, прощальний шмон від вертухаїв, і я знову на самоті в черговому очікуванні.

За дверима щось відбувалося, вони відчинялись і зачинялись, хтось щось кричав і когось підганяв. Я в нетерпінні чекав подальшого. Нервувався. Свобода здавалася нереальною. Паморочилося в голові. Залишився останній ривок. Трохи часу, і я нарешті переступив поріг, вирушаючи назустріч волі. Очі сліпить сонце, від якого вже давним-давно відвик. У такі хвилини арештанти почуваються кротами, що вибралися на поверхню. Крізь пелену світла розглянув тюремний двір, забитий тонованими іномарками та мікроавтобусами, біля одного з яких стояв дідок у сірому костюмі, що серйозно і напружено вдивлявся в далечінь. Він мав утомлений і хворобливий вигляд, але як помітив мене, то відразу заусміхався, замахав і закричав: «Ну, нарешті, я тебе так тут чекав! Так їм кажу, без цього хлопчика нікуди не поїду! Або разом, або ніяк!» Це була моя перша зустріч із Юрієм Даниловичем Солошенком, під час якої ми обнялись і назавжди поріднилися. Двадцятип’ятирічний юнак і сімдесятичотирирічний старий. Два політичні в’язні, що пройшли крізь пекло. Ледве живі, хворі, але не зломлені.

Але довго знайомитися нам не було дозволено. Співробітники ФСБ заштовхали нас у мікроавтобус і на повному газу рвонули вулицями Москви. Уся машина була забита озброєними людьми. Якийсь час ми розмовляли з Юрієм Даниловичем, поки за вікнами не замиготіли картинки вільного життя. Ми прилипли до шибок, не в силах відірватися. Ніхто з нас не бачив, що робиться там, за межами стін камери, вже понад два роки. Дерева, велосипеди, молоді мами з візочками, вітрини, хмарочоси, домашні тварини і діти, що повсюдно бавляться. Життя, яке силоміць відібрали. Наскільки воно виявилося прекрасним, втраченим скарбом, якому раніше не надавалося значення. Маючи — не цінували, втративши — заплакали. Ми пробували обмінюватися враженнями, але не знаходили потрібних слів.

У Москві була година пік, усе місто стояло в заторах, але наш мікроавтобус летів по виділеній смузі. Обабіч мчали машини супроводу з увімкненими блимавками. Гігантська колона, як стріла, розтинала столицю Росії. Не вірилося, що все це робилося через нас. Місто мало дуже красивий вигляд, шкода лише, що все це тільки декорації, які приховують сцени насильства.

Дорога закінчилася швидко. Якихось двадцять хвилин, і привілейований ескорт в’їхав на приватний аеродром. Ще здалеку ми вже могли розгледіти літак із жовто-блакитними смугами на корпусі. Колір Українського прапора, що негласно заборонений на території країни окупанта. Як же нам його не вистачало...

Залізний птах із рідного краю прилетів за нами. Юрій Данилович зі сльозами на очах вимовив: «Я за все життя на такому не літав ні разу, і ось він зараз прибув персонально за нами... З України... Рятувати! Хто я такий? Чим заслужив? Такого ніколи раніше не було. Нас не кинули...» Емоції було важко стримати. Вони рвалися назовні. Тряслися руки, і хотілося в істериці сміятися, до того все це здавалося неймовірним.

Люди,