Читати книгу - "Подвійна заборона для мільярдера, Тала Тоцка"

— Не стану приховувати, пане Громов, ситуація складна, — професор поправляє на переніссі окуляри, — я б сказав, критична.

— Що ви маєте на увазі? — запитую прямо. — Я не зможу ходити?

— Якщо вас прооперувати, то однозначно зможете, — професор нахиляється вперед і впирається руками в коліна. — Питання стосується якраз оперативного втручання.

— А точніше? — інстинктивно подаюся назустріч.

— Якщо точніше, то для реабілітації необхідна терапія низкою препаратів. Ми провели тести, і вони показали дуже неоднозначну реакцію.

— Професоре, говоріть прямо. Я перетворюся на овоча?

— Ні, справа не в цьому. На більшість медикаментів, зазначених у протоколі лікування, у вас сильна алергія, у разі їх застосування вам загрожує анафілактичний шок. Самі розумієте, з такими показниками я не маю права приступати до операції.

Я прекрасно розумію, а ще краще розумію те, що сказано між рядків. Клініка приватна з вузьким спектром послуг, зате сюди їдуть з усього світу. Репутація кришталево чиста, ризикувати нею ніхто не стане, але в особливих випадках завжди і для всіх існують винятки.

Про алергію на препарати я в курсі, саме тому залишилися недолікованими минулі переломи. Дивно, що зілля Андроніка не викликало жодних реакцій.

Значить треба правильно повести розмову.

— А якщо не за протоколом? — запитую неголосно, рівно настільки, щоб професор почув. Але в нього схоже абсолютний слух.

— Якщо не за протоколом, то існують деякі препарати, на які у вас немає алергії, — він переходить на шепіт, — але там можуть бути ускладнення іншого плану...

Замість запитання дивлюся професору просто в очі. Він сприймає це як спонукання до дії і продовжує:

— Для зниження тонусу симпатичного відділу вегетативної нервової системи застосовують антиадренергічні препарати центральної дії. Вони можуть викликати часткову амнезію ретроградного характеру.

— Часткова ясно, а ретроградна це як? — перебиваю професора.

— Це означає, що є ризик забути про все, що відбувалось впродовж усього часу до події, яка ініціює поштовх.

— І... як довго?

— Що? — тепер він запитує.

— Як довго вона триватиме, ця ваша ретроградна амнезія?

— Точний механізм розвитку амнезії досі не вивчений. У вашому випадку все залежить від тривалості терапії. Як правило, медикаментозна амнезія має тимчасовий характер.

— Отже, у мене два виходи. Перший, відмовитися від операції і сісти в інвалідне крісло, а другий — змиритися з втратою пам'яті?

Професор мужньо витримує мій палаючий погляд і розводить руками.

— Тимчасової, маю сміливість нагадати. Або давайте зупинимося на фізіотерапевтичних процедурах.

Еге ж. Прогрівання й ультразвук. Ми це вже проходили, результат на знімках у рентгенологів.

Відкидаюся на подушку. Від перспектив, прямо скажу, не в захваті.

— Я повинен подумати, професоре, — кажу, ковтаючи слину.

— Звичайно, пане Громов, — він підводиться з крісла, — але часу в нас не так багато. Якщо зважитеся на операцію, процес підготовки слід розпочати якомога швидше. І ви, звісно ж, можете проконсультуватися в інших клініках.

Киваю, але розумію про себе, що це марно. Моя алергія нікуди не дінеться, і більшість клінік просто відмовиться мене оперувати.

Професор іде, я лежу і бездумно дивлюся у вікно. Вибір начебто очевидний, але... Я нізащо не сяду в інвалідне крісло, для мене це гірше за смерть. З іншого боку, чи готовий я забути себе? У пам'яті спливають великі карі очі, темне шовкове волосся, пухкі рожеві губи. Хіба я можу дозволити собі її забути? Маячня якась...

— Синку, можна? — у палату заглядає мама, і я сідаю в ліжку, спираючись на подушку.

— Навіщо ти питаєш? — простягаю руку, вона нахиляється і цілує в маківку.

Втягую носом з дитинства знайомий запах і заплющую очі. Щоразу, коли вона ось так куйовдить потилицю, я стаю десятирічним пацаном. З батьком по-іншому, він завжди поводився з нами як із дорослими.

— Ви знову посварилися з батьком? — вона сідає на край ліжка, і я соваюсь, звільняючи більше місця.

— Та так, трохи є, — махаю рукою, не стану ж я скаржитися на власного батька. Але мати перехоплює мене за пальці.

— Синку, не сердься на нього, — вона вдивляється мені в обличчя, — йому так важко зараз, ти просто не уявляєш. Ти знаєш, мій тато завжди був несправедливий до Марата. Тепер ще цей заповіт. Усі його партнери відмовляються мати справу з Маратом, я подумати не могла, що тато на таке здатний. Але вони готові працювати тільки з Мартіном...

Вона осікається, і тепер я вдивляюся в неї.

— З Мартіном?

— Або з тобою, — поправляє мама сама себе, — звісно ж із тобою. Але ти ніколи не цікавився бізнесом, синку. Не ображайся, але всерйоз тебе татові партнери навряд чи зараз сприймуть. Тобі доведеться вчитися, а поки що Марат готовий звалити на себе частину зобов'язань. Тільки для цього потрібно, щоб вони не знали, що ти Марк. Потім ми все всім розповімо, коли ти вийдеш із лікарні. Що сталася плутанина, і що тебе прийняли за Марті...