Читати книгу - "Гра почалась, Євгеній Шульженко"

Субота шістдесят п’ятого дня була неймовірна. Діти висипали на вулицю з килимками та ковдрами. Зліва від центрального виходу з Замку Вітрів, був невеликий майданчик, який засипали рівним шаром піску. Пісок притягнула з дитячого садочка, все одно зараз немає маленьких діток, які б грались в пісочниці. Всі вони сплять разом з дорослими. Та діти племен Зодчих та Капібарів розстелили на пісочку килимки, ковдри та засмагали на теплому сонці. Хто більш здогадливий - прихопив з собою пляшечку води, щоб можна було поливати себе, бо вдень стало дуже жарко.

            Сьогоднішній день був особливим - ватажку племені Капібарів, Семену, виповнювалось тринадцять років. Це й радувало, й лякало, за всі шістдесят п’ять днів ніхто з дітей Замку Вітрів не зустрів тринадцятирічних. Але на ранок Семен відчував себе добре, його нічого не мучило, нічого не боліло. Та саме головне, йому взагалі не хотілось спати. Звичайно, сам хлопець нікому не говорив, що він просто боявся лягати спати взагалі. Якби в нього була така можливість, він більше не заплющить очі в своєму життя, або ж хоча б до того моменту, поки не прокинуться дорослі.

            Вчора ввечері була проведена зустріч ватажків та командирів. За декілька днів спеціальні розвідувальні групи ходили до провінцій Імператорської Школи. В кожну колонію обов’язково приносили рюкзак з провізією. Вирішили, що краще прийти з подарунками, так буде простіше знайомитись та про щось домовлятись. В подарунок входила червона ікра, ковбаса салямі в спайках, консервовані сосиски в скляних банках та консервовані ананаси, персики. Не забули про чай та цукор, печиво та цукерки. Такі набори були не просто так. Діти люблять солодке, тому ватажки були впевнені, що в найближчих магазинах такого вже не було. Та в гіпермаркеті такої їжі ще дуже багато. Гра, тобі теж підсолодити життя?

            Отже, Розвідники по двоє відправлялись до провінцій, про які дізналась Аніта. Головна задача – познайомитись, повідомити про себе, зробити подарунок та спробувати домовитись про спільні дії проти Імператорської Школи. Про об’єднання племені Зодчих з племенем Капібарів нічого не казали. Люда не знала про це, інші теж не мали знати. Та коли діло доходило до чисельності – розвідники просто повідомляли, що плем’я нараховує вісімдесят вісім дітей.

            Діти Трамвайного депо відмовились від будь-яких змов проти Імператорської Школи, вони дуже боялись Її Величність. Коли ці діти стали провінцією, не було ніякої битви, до дітей увірвалась велика кількість воїнів імперії, всіх зв’язали та вивели у двір Депо. Одного хлопця вивели в центр, зірвали футболку та почали бити шпагами. Хлопець, після побиття навіть не встав. Він був весь покритий синцями та від болю так і заснув на землі. Це була дуже жахлива сцена. І вона досі перед очима Дітей Трамвайного Депо. Єдине, вони пообіцяли тримати цей візит в таємниці, від подарунків вони теж відмовились, пояснили, що в них вистачає свого.

            Скляна Школа та плем’я Десантів були дуже раді подарункам. Як тільки вони почули про можливість розбити Імператорську Школу, то навіть до кінця не дослухали, а вже почали вимагати точної дати нападу. Вони були готові напасти хоч в той день, коли до них прийшли розвідники.

            До Зграї Вовків пішли Мілана з Анітою. Андрій не дуже був радий бачити дівчат, оскільки пам’ятав останню їх бійку, та, коли почув про можливість вийти з-під контролю Люди, дав обіцянку подумати над пропозицією. Мілану ця реакція дуже розгнівала, але вона не подала виду. Теж мені, великий ватажок.

            Останніми були плем’я Тойота. Спочатку, вони навіть пускати розвідників не хотіли до себе. Та коли ті, махнувши рукою, залишили подарунок та розвернулись йти додому, їх все ж таки окликали та запросили. Подарунки забрали, ідею з нападом на Імператорську Школу оцінили. Довго задавали питання про те, навіщо це робити, якщо можна спокійно платити данину та не морочити собі голову. Розвідники розповіли про свою історію, також розповіли про те, як Люда жорстоко поводиться з слугами та тими, хто в якийсь момент не зможе платити данину. Ватажок племені Тойота постійно намагався знайти мінуси бунту проти Школи двісті тридцять п’ять. Він не дав згоди, але й не відмовився від неї. Зустріч закінчилась тим, що розвідників просто попросили вже йти додому до себе.

            Отже, з усіма провінціями Імператорської Школи провели розмови. Повна підтримка була від Десантів та Скляної Школи. Це додаткова армія в дев’яносто дітей. Звичайно, не всі діти будуть приймати участь, але цифра все ж має бути великою. Зграя Вовків в чисельності до двадцяти дітей не дуже робили погоду, але все ж в цій Зграї були старші хлопці та дівчата, а це яка не яка – перевага. Ватажки повідомили, що будуть розраховувати на них, але сама Мілана сподівалась, що Андрій все ж таки відмовиться. Ну і плем’я Тойота не дали ніякої відповіді, тому з історії розвідників про візит до цих дітей, ватажки вирішили, що якраз тут сподіватись не вийде.

            Оскільки в Замку Вітрів на вечір планувалась вечірка в честь дня народження ватажка племені Капібарів, то обід вирішили організувати раніше. Почувся дзвін з їдальні, який говорив про початок прийому їжі. Діти, які були на майданчику, почали вставати, позіхати, збирати килимки. Хто був в дозорі, ті з нетерпінням чекали Вожатих з підносами та каструлями, мисками та приборами. Дозорні не мали права покидати пости, то ж їжу приносили до них. То ж Вожаті мали вийти зі школи прямісінько до основних воріт, звідти повертають до запасних воріт, за школою. Інша ж група Вожатих відносить їжу на дах, йдуть до другого корпусу та піднімаються на четвертий поверх, Звідти драбиною на дах, де тремтять за чекають голодні діти, що були в дозорі.