Читати книгу - "На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років"

обозі. У козаків також відібрали ручні гранати, натомість у кожній сотні утворили спеціальну гренадерську команду, вояків якої навчали, як ними правильно користуватися. Завдяки багатим трофеям вдалося уніфікувати озброєння в підрозділах, оновити кулеметний і гарматний парк, забезпечити кінноту сідлами, острогами та іншим майном, озброїти весь особовий склад армії, зокрема немуштрових козаків, урядовців і навіть священиків. Також у Вознесенську було захоплено 10 000 000 радянських карбованців і цінне майно, яке продали місцевим жителям, виручивши ще досить солідну суму, достатню для нормального забезпечення армії на два-три наступні тижні.

З Вознесенська українська армія вирушила в західному напрямку до Ананьєва, аби надати допомогу повстанським силам, що діяли в цьому районі. Це були підрозділи колишнього радянського 361-го стрілецького полку, комплектовані здебільшого вояками Галицької армії та Армії УНР, що взимку 1920 р. опинилися в районі Одеси й вимушено перейшли на бік ворога. Ще в середині березня 361-й полк відправили з Одеси для охорони демаркаційної лінії з Румунією вздовж Дністра. Його підрозділи розмістилися тоді в Овідіополі, Тирасполі, Парканах та Григоріополі. 6 квітня тут почалося повстання проти радянської влади. Повстанці сформували Чорноморський піший полк (250 вояків, 10 кулеметів) і Чорноморський кінний дивізіон (50 вояків), які разом утворили так звану «Тираспольську групу українських повстанських військ», що невдовзі дістала іншу назву — Повстанський загін на Херсонщині. Групу очолив полковник Пшонник. Здобувши Тирасполь, повстанці 7 квітня рушили на північ для з’єднання з армією генерала М. Омеляновича-Павленка. 16 квітня вони з боєм узяли м. Ананьїв, де до чорноморців приєдналася група місцевих повстанців (42 особи) на чолі із сотником Ашиновим. 20 квітня повстанський загін отамана Пшоника налагодив контакт з Армією УНР, а невдовзі увійшов до складу її Волинської дивізії: Чорноморський піший полк як окрема частина, а кінний дивізіон влився до кінного полку ім. Максима Залізняка.

В Ананьєві генерал М. Омелянович-Павленко довідався про повстання проти більшовиків, яке підняли дві бригади (колишні корпуси, переформовані наприкінці березня 1920 р.) Червоної української галицької армії, з якою він безуспішно намагався домовитися про спільні дії приблизно півтора місяця тому. Наприкінці квітня галичани відкрито висловили своє незадоволення новими порядками, які більшовики впроваджували в їхніх військових колективах. За словами сотника Н. Гірняка, «роз’ярення галичан проти своїх союзників було таке велике, що кожної хвилини міг вибухнути виступ проти червоних». Національні почуття вояків ображала заміна українського синьо-жовтого прапора на радянський червоний, тризуба — на зірку; заборона виконувати патріотичні пісні, передусім гімн «Ще не вмерла Україна...». У наказі-заклику до повстання були вказані й інші кривди: «Розділили нашу Армію між поодинокі совєтсько-московські дивізії, старшин наших частію замордували, частію вивезли в далекі московські лягри, наслали хмару комісарів. <...> Наш клич тепер один: скинути ярмо опікунів, опертися на власних силах й бити всіх ворогів». Уранці 24 квітня дві галицькі бригади (2-га й 3-тя) залишили свої позиції, але були роззброєні поляками. 1-ша бригада повстання не підтримала й залишилася на боці червоних. Проте вже наступного дня її було розбито й більшість її особового складу потрапила до поляків.

Повстання галицьких бригад співпало з початком наступу польських військ в Україні. Разом із поляками наступали й дві українські дивізії — 2-га й 6-та стрілецькі, що формувалися за допомоги Польщі — нового союзника УНР, з яким 22 квітня було підписано політичну, а 24 квітня — військову конвенцію. Усі ці події змусили генерала М. Омеляновича-Павленка пришвидшити рух у західному напрямку. За кілька днів армія вже стояла на підступах до Крижополя, Вапнярки й Тульчина, готуючись здобути вказані пункти. У той самий час із заходу їй назустріч ішли війська південного флангу польської 6-ї армії, серед яких була й українська 2-га дивізія полковника О. Удовиченка. Дві армії зближувалися, затискуючи противника з фронту й тилу. 30 квітня їх розділяло лише 100 км, тобто кілька денних переходів.

Залишався останній ривок до переможного завершення славного Зимового походу. 27 квітня українські війська з боєм узяли місто Бершадь, де до них приєдналася галицька кінна бригада отамана Е. Шепаровича. Вона ще 6 квітня, перебуваючи в селі Кассель (зараз — село Комарівка Великомихайлівського району Одеської області), підняла повстання проти більшовиків і весь цей час билася на боці повстанців. Таким чином, Армія УНР збільшилась у бойовому відношенні на 90 старшин, 480 шабель, 150 багнетів і 30 кулеметів з обозом, що разом становило близько 1000 вояків у харчовому стані. Під командуванням генерала М. Омеляновича-Павленка бригада отамана Е. Шепаровича пройшла близько 400 км, мала більше десяти значних боїв, брала участь у розгромі штабів 41-ї, 45-ї та 60-ї радянських дивізій. Її бійці та командири демонстрували гарний вишкіл та бойову майстерність.

28 квітня в Ольгополі відбулася нарада, на якій був присутній прем’єр-міністр І. Мазепа. Генерал М. Омелянович-Павленко оголосив, що армія за майже п’ять місяців боротьби в тилу ворога має йти на з’єднання з рештою українського війська й знову розпочати боротьбу організованим фронтом. Командувач уже знав про підписання польсько-українського договору. За його словами, цей союз для українського народу, швидше за все, був неприємністю, однак його потрібно було використати з максимальною користю передусім для зміцнення української армії та збільшення її потужності.

З травня Київська дивізія зайняла станцію Вапнярка, де розгромила штаби радянських 41-ї, 45-ї й 58-ї дивізій та захопила два залізничні ешелони з військовим майном. Того самого дня Запорізька дивізія здобула Тульчин. Їй теж дісталися багаті трофеї, зокрема коні, сідла, радіостанція, різноманітне майно; полонених у цьому бою козаки вирішили не брати. Успіх київців і запорожців підтримала Волинська дивізія, яка захопила станцію Крижопіль. Наступного дня Армія УНР залишила всі вказані пункти й пішла далі на захід. Упродовж 4—6 травня вона вела важкі бої в районі Томашполя — Савчиного — М’ястківки (зараз село Городківка Крижопільського району Вінницької області), опинившись у самому центрі угруповання 14-ї армії червоних. Противник втратив близько 1000 своїх вояків полоненими, а також майже всі обози: близько 2500 возів розігнала українська кіннота, а ще 1500 стали здобиччю місцевих селян: Унаслідок цих боїв 14-та армія розпалася на окремі невеликі відділи, які блукали лісами та ярами, рятуючись від українських козаків та селян-повстанців.

6 травня поблизу села Писарівка Ямпільського повіту на Поділлі передові відділи Армії УНР генерала М. Омеляновича-Павленка зустрілися з розвідувальними роз’їздами української 2-ї стрілецької дивізії полковника О. Удовиченка, яка в складі польської 6-ї армії наступала вздовж Дністра на Ямпіль. Таким чином завершився героїчний Перший зимовий похід, який тривав рівно п’ять місяців. З приводу цієї радісної події полковник О. Удовиченко рапортував головному отаманові С. Петлюрі: