Читати книгу - "Фактологія"

Розділ одинадцятий

Фактологія на практиці

Як фактологія врятувала мені життя

Думаю, нам краще тікати», — прошепотів молодий учитель, який стояв поруч.

У моїй голові промайнули дві думки. Перша — якщо цей учитель зрушить із місця, у мене не буде жодного шансу на переговори з розбурханим натовпом, який стояв переді мною. Я схопив його за руку й не давав піти.

Другою думкою було те, що колись мені сказав мудрий правитель Танзанії: «Коли хтось погрожує вам мачете, ніколи не повертайтеся до нього спиною. Стійте спокійно. Дивіться йому прямо в очі й запитайте, у чому, власне, проблема».

Це було 1989 року, і я перебував у віддаленому та дуже бідному селі Маканга в районі Бандунду (тоді це був Заїр, а зараз — Демократична Республіка Конго). Я був частиною команди, яка вивчала епідемію невиліковної паралітичної хвороби — конзо (konzo), яку я вперше виявив у Мозамбіку кілька років раніше. Дослідницький проект планувався два роки. Усі затвердження, перекладачі, водії, лабораторне обладнання — усе дуже ретельно підбиралося й готувалося. Але я зробив одну серйозну помилку. Недостатньо детально пояснив селянам, чого саме хочу й навіщо. Мені потрібно було опитати всіх людей, що мешкали в селі й узяти зразки їхньої крові й сечі. І пояснювати це все треба було в присутності місцевого голови.

Того ранку я спокійно й методично облаштовувався в одній із хат, як почув, що надворі почали збиратися селяни. Мені здалося, що вони чимось стурбовані, але я був дуже зайнятий налаштуванням обладнання. Нарешті мені вдалося запустити дизельний генератор і центрифугу в тестовому режимі. Устаткування дуже шуміло, і лише коли я нарешті все вимкнув, то почув галас і крики знадвору. За секунду вже все змінилося. Я нахилився й вийшов крізь низькі двері на вулицю. У хаті було темно, і коли я випростався на вулиці, то зразу ледь міг щось розгледіти. Але потім побачив натовп, десь 50 осіб. Він був розлючений. Хтось вказував на мене пальцями. Двоє чоловіків підняли свої мачете сильними м’язистими руками.

Саме тоді вчитель, який був моїм перекладачем, запропонував тікати. Я озирнувся праворуч, ліворуч і зрозумів, що тікати було нікуди. Якщо селянам захочеться щось мені зробити, їх було достатньо, щоб піймати мене й убити своїми мачете.

— У чому проблема? — запитав я у вчителя.

— Вони кажуть, що ви продаєте кров. Що ви нам брешете. Ви даєте гроші лише голові, а потім щось зробите з нашою кров’ю, і це нам зашкодить. Вони кажуть, що ви не маєте красти їхню кров.

Оце вже було дуже погано. Я попросив його перекласти те, що скажу, і повернувся до людей.

— Дозвольте мені пояснити, — сказав я селянам. — Я можу залишити ваше поселення просто зараз, якщо ви цього захочете, або можу пояснити, навіщо ми приїхали.

— Спочатку пояснюй, — відповіли люди. («Життя у цих віддалених селах таке нудне, — мабуть, подумали вони. — Спочатку нехай побазікає, а потім ми його вб’ємо»).

Натовп відтягнув від мене чоловіків із мачете, і хтось сказав:

— Нехай говорить.

Ця розмова мала б відбутися набагато раніше. Якщо ви поїхали в далекі села для досліджень, то маєте там усе робити невеликими кроками, не поспішаючи і з повагою. Ви маєте подбати, щоб люди поставити вам усі запитання, і відповісти на них.

Я почав пояснювати, що ми працюємо із захворюванням, яке називається «конзо». У мене були фотографії з Мозамбіку й Танзанії, де я вивчав конзо, тож я показав їх цим людям. Знімки їх дуже зацікавили.

— Ми вважаємо, що це пов’язано з тим, як ви готуєте маніок, — сказав я.

— Ні, ні, ні, — заперечували вони.

— Зрозумійте: ми хочемо дослідити, чи маємо рацію. Якщо ми все підтвердимо, то, можливо, цієї хвороби у вас більше ніколи не буде.

У поселенні дуже багато дітей страждали від конзо. Коли ми вперше приїхали туди, то помітили, що деякі діти волочилися слідом за іншими, які з дитячою цікавістю бігали біля нашого джипа. У натовпі я також побачив деяких дітей із симптомами хвороби.

Люди почали невдоволено бубоніти. Один чоловік із мачете, що здавався найнебезпечнішим на вигляд — із крижаними, налитими кров’ю, очима й великим рубцем на всю руку, — знову щось закричав.

Раптом босонога жінка, якій було десь 50 років, вийшла з натовпу. Вона наблизилася до мене, потім повернулася до людей, розкинула руки й гучним голосом промовила:

— Невже ви не розумієте, що він говорить не просто так? Ану стуліть пельки! Він має рацію. Нам потрібні ці аналізи крові. Пам’ятаєте, як ми хворіли на кір, скільки наших дітей померло? А згадайте, як потім прийшли вони й дали нашим дітям вакцину. І тепер ніхто з наших дітей не вмирає від цієї хвороби. Так?

Але натовп був невблаганний:

— Так, вакцина — це добре. Але зараз вони хочуть забрати нашу кров.

Жінка трохи помовчала, а потім зробила крок до натовпу:

— А як вони знайшли вакцину від кору? Думаєте, вона росте на деревах у їхній країні? Чи вони її із землі викопали? Ні, вони роб­лять те, що цей лікар називає, — вона подивилася на мене, — «до-слі-джен-ня». — Коли вона повторила слово, яке перекладач використовував для перекладу «дослідження», то озирнулася та вказала на мене. — Саме так вони знаходять те, чим можна вилікувати хвороби. Ви що, не бачите цього?

Ми були в найвіддаленішій частині Бандунду, і там ця жінка виступала як секретар академії наук і захищала наукові дослідження.

— Мій онук залишився кульгавим на все життя через це конзо. Інший лікар сказав, що не може його вилікувати. Але якщо ми дозволимо цьому лікареві вивчити нас, можливо, він знайде, як зупинити цю хворобу. Так само, як вони зупинили кір, і тепер хвороба не калічить наших дітей та онуків. Для мене це важливо. Нам, людям Маканги, потрібне це до-слід-джен-ня.

Її драматичний талант був дивовижним. Але він не спотворив її бачення, і вона не перекрутила жодного факту. Вона скористалася своїм драматизмом лише для того, щоб пояснити факти. Вона демонстративно й рішуче, як це робило багато впевнених у собі африканських жінок, яких я бачив раніше, засукала рукав, повернулася до мене й простягнула руку: