Читати книгу - "Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна. Русь і походження українців"

анекдотичну оповідь «Повісті минулих літ» про зовнішню політику Ольги значно доповнюють зарубіжні джерела. Літописцю було відомо лише про поїздку Ольги у Константинополь, де її нібито охрестив сам імператор, що підтверджується також і західними джерелами. Втім, вчений імператор Костянтин Багрянородний у трактаті «Про церемонії» хоч і лишив нам опис прийому посольства русів з архонтисою Ольгою на чолі, на жаль, нічого не говорить про предмет переговорів. Можливо, ця поїздка була чимось пов’язана із пізнішим посольством Ольги до германського короля Оттона І, про яке нічого не говорить літописець, але про яке повідомляється у німецькому «Продовженні хроніки Регінона Прюмського» та «Хільдесхаймських аналах». Як свідчать німецькі джерела, «Єлена, королева ругів» нібито звернулась до німецького короля з проханням висвятити для її народу єпископа та священників. За два роки, 961 р., на Русь вирушив щойно висвячений за наказом короля єпископ Адальберт, але вже наступного року він повернувся назад, за повідомленням хроністів, нібито ледве врятувавши своє життя.

Тож, можливо, й в Константинополі Ольга вела переговори про хрещення Русі. Втім, вони зазнали невдачі, про що літописець згадує побіжно та в анекдотичній формі — спершу Ольга нібито відмовляє імператорові вийти за нього заміж, а за кілька років відповідає відмовою його послам на вимогу надіслати подарунки у відповідь на його багатий прийом у Константинополі. Як за століття до того Велика Моравія та Болгарія, Ольга намагалася побудувати, кажучи сучасною мовою, різновекторну зовнішню політику, застосовуючи на свою користь суперечність між Візантією з одного боку та папством і Німецьким королівством з іншого. Втім, судячи з усього, ця її політика зазнала невдачі. Історики пояснюють це її конфліктом із сином Святославом.

На момент загибелі батька Святослав був ще зовсім малою дитиною (напевно близько 3 років), тож владу прибрала до рук його мати. Хоча літописець і розповідає, що дитиною Святослав увесь час був біля матері, під 949 р. Костянтин Багрянородний говорить, що той княжить на півночі у Новгороді. Так само його не було біля матері під час її подорожі у Константинополь 957 р. У нас є всі підстави більше довіряти тогочасним повідомленням візантійських джерел. Поки його мати все більше схилялася до християнства, Святослав, схоже, виховувався у дружинному середовищі, адже до останнього залишався завзятим супротивником християнства. Тож невдачу місії єпископа Адальберта деякі історики пояснюють тим, що Святослав на час його приїзду на Русь вже досяг повноліття та очолив партію супротивників християнізації. На жаль, про цей конфлікт літописець говорить лише натяками, у формі вигаданої розмови між ним та Ольгою, у якій на прохання матері охреститися Святослав нібито відповів, що у такому разі з нього буде насміхатися дружина.

Попри численні пам’ятки на його честь, що множаться останніми роками Україною, Святослав Ігоревич навряд чи може слугувати взірцем правителя. Утім, судячи з літописної оповіді, його ім’я і за сторіччя після смерті згадувалося у героїчному епосі як взірець військової доблесті. Після походу на древлян ані літописи, ані зарубіжні джерела довгі два десятиліття не згадують про військову активність русів. Та навряд чи всіх у дружині задовольняв розмірений щорічний ритм полюддя. Виразником очікувань тієї частини дружини, яка прагнула завойовницьких походів, і став Святослав. Поки його мати будувала південний та західний вектори зовнішньої політики, молодий князь спершу спрямував свою увагу на Схід, де колись грізний Хозарський каганат вже не перше десятиріччя хилився до занепаду.

Згідно з непевною хронологією «Повісті минулих літ», 964 р. Святослав здійснив похід на східнослов’янське плем’я в’ятичів у басейні Оки, що до того платило данину хозарам. Наступного 965 р. дружини Святослава здобули хозарську фортецю Саркел на Нижньому Дону та підкорили племена ясів та касогів у Прикубанні. Втім, цей похід не став вирішальним у долі Хозарського каганату. Як повідомляють арабські джерела, у 968—969 рр. могутнє військо русів спустилося Волгою, розграбувало хозарське місто Семендер та столицю каганату Ітиль. Хоча раніше цей похід приписували Святославу, здійснили його, скоріше за все, інші дружини русів з північного сходу Європи, оскільки київський князь в цей час перебував у Києві та на Балканах. Деякі історики навпаки, пов’язують цей похід з поверненням Святослава у Київ після першого Балканського походу, та вважають його помстою за напад союзних хозарам печенігів на Київ. Втім, навіть цей погром не поклав край історії каганату. За допомогою правителів Хорезму в обмін на прийняття ісламу той на пів сторіччя було відродився, хоча його влада не поширювалася далі Нижнього Поволжя. На ясів та касогів за 20 років ходив ще син Святослава Володимир та на початку XI ст. його онук Мстислав. А плем’я в’ятичів остаточно було підкорено лише наприкінці XI ст. Не знаємо напевно, чи лишив Святослав по собі залогу в Саркелі, який у літописах дістав назву Білої Вежі, чи встановлення його політичного зв’язку із Києвом треба датувати вже часами Володимира Святославича.

968 р. Святослав як найманець греків втрутився у війну між Візантією та Болгарським царством. Йому вдалося закріпитися у гирлі Дунаю, де його базою стало місто Переяславець. Дружини русів діяли проти болгар самостійно, а їх човни брали участь у діях візантійського флоту. Русам вдалося здобути потужну болгарську фортецю Доростол на Дунаї, а потім і столицю Болгарського царства Преслав. Бойові дії русів супроводжувалися грабунками та масовими вбивствами, історичні джерела рясніють описами масових жертвопринесень християн язичницьким богам, дуже схожі на вже згадувані нами вище безчинства війська батька Святослава Ігоря у Малій Азії. Налякані жорстокістю загарбників болгари були змушені піти на угоду з русами.

У цей час у печенігів, які спочатку виступали як союзники русів проти Хозарського каганату, із його поразкою були розв’язані руки. Тож вони повернули зброю проти своїх вчорашніх союзників. Поки Святослав воював на Дунаї, орда печенігів взяла в облогу Київ, де перебувала мати Святослава Ольга. Святослав полишив головну дружину в Болгарії та з малим військом швидко повернувся на Русь. Втім, облогу вдалося зняти і без його участі. Літописець переповів важку розмову Святослава з матір’ю, яка дорікала йому в тому, що він не боронить батьківську спадщину, шукаючи воєнної удачі за морями. Втім, Святослав уже втратив інтерес до Наддніпрянщини — його вабили багаті землі Балкан, де він прагнув заснувати нову державу. Після смерті матері він розділив землі, що йому належали, — Київ, Древлянську землю та Новгород, між синами і повернувся на Балкани з твердим наміром розпочати війну проти своїх учорашніх союзників греків.

За відсутності Святослава стратегічна ситуація тут повністю змінилася. У Візантії відбувся черговий династичний переворот, і місце імператора Никифора Фоки