Читати книгу - "Вовчиця , ЛІдія Тугай"

Маша прокинулась, її голова вибухала від болю, наче хтось вдарив молотом. Вона не могла поворухнути ані пальцем, ані кінцівкою. Лежала нерухомо, прислухаючись до себе і до навколишнього світу. З кожною хвилиною її розфокусовані очі почали знаходити більше деталей, хоч і зі складністю. Повітря було важким, сірим від пилу, а навколо — похмурі, обшарпані стіни, що відбивали тінь, мов старі, забуті спогади.

Вона намагалась зосередитись, хоча голова крутилася від болю. Лежала на жорсткій, холодній ліжка, і відчувала кожен натяг мотузок, які жорстоко врізались у її тіло. Серце забилося швидше, коли думка пробігла крізь її свідомість: вона зв'язана.

Її пальці намагалися пошукати шлях до свободи, але мотузки здавалися надто міцними, кожен рух лише посилював біль. Чому вона тут? Як потрапила в це місце? Більше запитань, аніж відповідей, туманили її думки. Тільки одна річ була зрозуміла: вона не одна.

Тиша навколо була оглушливою, та десь далеко лунав слабкий звук, схожий на кроки. Хтось наближався. Маша глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися, але її серце билося з шаленою швидкістю. Чи була це її єдина можливість?

Маша заплющила очі, намагаючись зібрати хаотичні шматки спогадів. Голова розпухала від болю, але вона не могла зупинитись. Кожен момент був важливий. Що сталося?

Вона намагалася згадати, як це все почалось. Все виглядало звичайно. Вона проводила Соллі на побачення з Леоном, посміхалася їй на прощання, а потім сіла в машину і поїхала додому. Усе було спокійно. Вулиці, внчір, звичні звуки міста. Коли вона під'їхала до будинку, нічого не видавало, що з нею може статися щось жахливе.

Вийшла з машини, відчуваючи втому від довгого дня, йшла до під'їзду, знову перевіривши, чи забрала сумку. І тоді… У ту мить, коли вона заходила в під'їзд, хтось різко з'явився за її спиною. Двері не встигли навіть зачинитись, і таємничий силуэт увійшов за нею. Вона обернулася, щоб побачити, хто це… і все стало темним. Порожнеча. Ні звуків, ні руху. І більше не було нічого.

Тим більше, що зараз, в цій кімнаті, з мотузками на руках і тілі, це здавалося лише продовженням того самого кошмару. Що сталося далі? Що їй зробили? І чому вона тут? І де тут?

Кроки ставали дедалі чіткішими. Вони наближались, і в тиші кімнати відчувався важкий подих. Двері знову скрипнули, і хтось увійшов. Маша зробила вигляд, що все ще спить, але серце билося, як молот. Він все чує. Її нерви були на межі, але вона трималася, намагаючись приховати страх.

– Не прикидайся, – холодно промовив голос. – Я чую, як твоє серце гупає.

Маша зібрала волю в кулак і обережно відкрила очі. Його силует стояв в дверях, темний і невизначений, як сама небезпека.

– Хто ти? І що тобі потрібно? – вона пробувала звучати впевнено, але у голосі все одно звучала тривога. – Якщо гроші...

Невідомий розсміявся, але сміх був порожнім, мов зловісна тінь.

– Гроші? – він насмішкувато повторив. – То не гроші.

Маша стиснула зуби, намагаючись зібратися.

– Тоді що? – спитала, не приховуючи зростаючого страху.

– Ти потрібна йому. Точніше, твоя смерть, – він сказав це так без емоційно, ніби описував погоду. – Хоч плани його трохи змінились.

Маша відчула, як її серце трохи сповільнилося. На кого він працює? Що йому від мене потрібно?

– На кого ти працюєш? – вона знала, що це останній шанс дізнатися більше.

Він мовчав кілька секунд, наче обмірковуючи відповідь.

– Скоро дізнаєшся, – його слова були тихі, але зловісні. – А поки… лежи смирно. Бо в якому стані ти будеш з ним розмовляти, вирішую я.

Маша стиснула кулаки, відчуваючи, як кожен м’яз напружується від гніву. Вона не мала права слабшати.

– Я вовчиця! – кинула вона, затискаючи зуби від болю і напруги.

Невідомий зробив паузу, а потім, ніби розмірковуючи, повторив її слова.

– Вовчиця, – промовив він, ніби знайшов у цих словах певну гірку правду. – Мабуть, саме тому ти ще жива.

Ці слова стали для неї обіцянкою і викликом одночасно. Вона не здогадувалась, чи це добре чи погано, але одне було зрозуміло: цей чоловік ще не збирається її вбивати. А це давало шанс.

Маша відчула, як у ній пробуджується щось давнє й забуте, інстинкт, що говорив: виживи. Її свідомість розширювалася, стискаючи страх і перетворюючи його на холодну лють. Їй не треба було знати ім'я цього чоловіка, не треба було розуміти його мотиви – достатньо було зрозуміти одне: вона ще дихає, і це означало, що в неї є можливість діяти.

Вона примружила очі, вдивляючись у тінь його силуету, намагаючись уловити кожну деталь. Як він стоїть? Чи є в нього зброя? Як швидко він реагує? Її тіло все ще нило від болю, але це не мало значення. Вона чекала моменту, коли його охоронність ослабне.

– Якщо я ще жива, то навіщо я вам? – запитала вона, витягуючи час.

Чоловік зітхнув, наче йому було нудно пояснювати очевидне.

– Вовки не ставлять запитань. Вони діють.

Вона відчула, як її губи сіпнулися в усмішці. Він думав, що знає, ким вона є. Але вовчиця, загнана в пастку, – це зовсім не та істота, що гуляє вільно. Це істота, готова перегризти горло навіть тим, хто сильніший.

 Вона вслухалася в його голос, у ритм його кроків, у найменший рух повітря, що змінювався від його присутності. Він стояв у тіні, і це дратувало. Вона хотіла бачити його.

—  Ввімкни світло я хочу запам'ятати тебе, — кинула вона виклик, її голос звучав твердо, хоч усередині вирувало напруження.

Він тільки розсміявся. Глухо, недбало, ніби її слова були для нього грою.

— Живи, поки є час, — промовив він, і в його голосі не було ані злості, ані співчуття. — За кілька годин прийде господар, і я відведу тебе до нього. А поки… не роби дурниць.

Двері скрипнули, і він зник, залишивши її саму.

Серце калатало в грудях, кров гупала в скронях. Вона змусила себе заспокоїтись. Паніка не допоможе.

Мотузки боляче врізалися в зап’ястя. Вона розтиснула пальці, відчуваючи, як липкий піт покриває шкіру. Треба щось робити. Вона спробувала поворухнути руками, хоч трохи. Вузли були міцні, але вона теж була вперта.