Читати книгу - "Стережіться, пане ректоре, або Справу веде потраплянка!, Софія Малинська"

— Це не зовсім так, — раптом виправив мене він.

Я розгублено відкрила рота.

— Але ж ви казали…

— Я казав, що не можу їх прочитати, й найімовірнішою причиною для цього є їхнє зникнення. Однак це не виключає того, що частина з них могла зберегтися десь глибоко у вашій підсвідомості, заблокована і від вас, і від мене. Тож в мене питання, адептко де-Рамблер, що саме ви згадали?

Так, гаразд, тепер ця розмова схожа на допит. Хоча з цим чоловіком, здається, інакше не буває. Профдеформація в нього чи що?

Не вистачало тільки яскравої лампи, направленої мені в обличчя.

Розслабитися під пильним поглядом чоловіка ніяк не виходило. Я відчутно нервувала, й сподівалася, що він не спише мою реакцію на відверту брехню.

Зітхнувши, я наважилася, й почала:

— Уві сні я була в якомусь підземному тунелі з кам’яними стінами. Там було темно, холодно та сиро. Я відчувала запах плісняви, та йшла кудись уперед.

— Ви були самі?

Голос ректора лишався спокійним, а його обличчя — кам’яним, тож я не могла сказати, чи впізнав він місце з мого жахіття.

— І так, і ні.

— Поясніть.

Я трохи посиділа, стискаючи пальцями тонку вовняну ковдру.

— Я не бачила нікого конкретного, але відчувала чужу присутність, і не контролювала власне тіло. Гадаю це міг бути той, хто одягнув на мене артефакт для контролю.

— Що сталося після?

— Я опинилася в якійсь дивній кімнаті з старовинним дзеркалом. Воно було темним, й ніби поглинало усе світло навколо себе. А ще воно було могутнім та живим.

На останньому слові ректор ледь помітно напружився. Ніби на мить йому перехопило подих. Втім, швидко опанував себе і спитав:

— Як ви це зрозуміли?

Цікаво. Він здивований, бо я дізналася щось, чого не мала, чи тому, що моя розповідь вже не схожа на нісенітниці?

— Я відчувала вируючу, небезпечну силу. А тоді воно звернулося до мене.

— Як саме?

— Я почула голос в моїй голові. Він був незадоволений тим, що я прийшла.

Про “дурне дівчисько” свідомо не стала згадувати. По-перше, справі це аж ніяк не допоможе, а по-друге — було б якось принизливо ділитися з ректором такими подробицями.

— Що було далі?

А оце згадувати було особливо неприємно.

— Той, хто контролював мене, наказав торкнутися дзеркала. Він не показувався і не віддавав наказ вголос, — додала, перш ніж ректор встиг запитати, — Тож я гадки не маю хто це був. А тоді я відчула, ніби з тіла висмоктують усі сили. Було дуже холодно, і я хотіла це припинити, але не могла. Дзеркало казало, що той, хто намагається використати нас обох, щоб заволодіти силою, здатною розірвати світи, ховається від нього, бо боїться відплати. І що я маю викрити та спинити його, перш ніж він закінчить розпочате. Інструкцій, на жаль,  мені не залишили. Останнє, що я бачила, перш ніж втратити свідомість — те, як зникла поверхня дзеркала. А тоді прокинулася вже в залі, на допиті. Гадки не маю, як я там опинилася, чи чому злочинець не позбувся мене просто там. Можливо сподівався, що усю провину скинуть на мене, і ніхто не шукатиме його, й не завадить майбутнім планам. Може просто не зміг з якоїсь іншої причини. Та зараз це все, що я знаю. Саме про інші світи я і хотіла дізнатися, проте не знала як ви сприймете мою цікавість. Не хотіла посилювати ваші підозри, тому й замазала його.

Я перевела погляд на чоловіка, чекаючи на бодай якусь реакцію, й зіткнулася з його грозовими очима, в яких будто знов ожила лиха стихія. Це лякало й водночас зачаровувало.

— То як, пане ректоре? Чи є користь з моєї розповіді? Чи я даремно витратила ваш час?

Було приємно на мить помінятися ролями, й самій збентежити його, навіть якщо це й було лише тимчасовою оманою.

Щелепи чоловіка міцно стиснулися, а в очах з’явилося щось небезпечне. Здавалося, він розгадав мій маневр, й ніби казав: “Не варто зі мною грати”.

В минулому житті в мене не було дурної звички смикати тигра за вуса, та це було перш ніж те саме життя перевернули догори дригом, закинувши мене у цей небезпечний світ. Гадаю, після такого потрясіння можна побути трохи нерозсудливою.

В розумних межах, звісно.

Я прослідкувала за тим, як повільно піднялися та опустилися чоловічі груди під випрасованою сорочкою, і не сумнівалася: він просто зараз обмірковував усе почуте, намагаючись зв’язати з тим, що знав сам, і зрозуміти чи варто мені вірити.

Останнє не ображало. Я ж бо і сама звикла піддавати сумніву усе, що чула і бачила. А людські наміри і поготів. А він взагалі слідчий. Йому, мабуть, брехали більше, ніж мені за все моє життя.

Та і я, якщо вже чесно, не була відвертою на всі сто відсотків. Хоч і мала на це свої причини.

Я очікувала чого завгодно: недовіри, нових питань, звинувачень… Тільки не того, що ректор раптом вирішить розповісти мені історію.

— Дзеркало, яке ви згадували, також відоме як Поглинач душ. Це могутній артефакт, що, за легендами, був створений, аби стати пасткою для кровожерливих монстрів, що колись безчинствували у цих землях. Однак, поглинувши їх, він також поглинув багатьох воїнів, що боронили ці краї, і мирних жителів, і продовжував всотувати в себе все живе. Аби зупинити дзеркало, чаклун, що створив його, пожертвував своїм життям, назавжди заточивши себе всередині свого творіння. Це не зробило артефакт повністю безпечним, однак допомогло частково контролювати його, і навіть пристосувати для захисту фортеці, що пізніше стала цією академією. Аби захистити сам артефакт та адептів, його було надійно заховано глибоко під академією. Можна сказати, в самому її серці.