Читати книгу - "Сестри крові"

Це спричинило ще більший галас, міщани кричали на шляхту, звинувачуючи її в тому, що та веде місто до загибелі, шляхта обзивала міщан боягузами. Нарешті втрутилися військові з Арцішевським на чолі й воднодуш висловилися проти безцільної боротьби, радячи користати з нагоди й трактатами забезпечити себе від більшого нещастя.

— Прошу панів райців та панів лавників заспокоїтися, — промовив Арцішевський, — і подумати над тим, що ми можемо протиставити такому великому війську, яке стоїть у нас під мурами. У воєнній силі між нами і козаками є велика різниця. Ми не маємо достатніх сил і можливостей для оборони Львова. Натомість подумайте, якої шкоди зазнає Річ Посполита через утрату львівського арсеналу. Я переконаний, що коли місто трактатом із Хмельницьким врятує добро Речі Посполитої, то вона поверне видатки на викуп. І ще хочу сказати, що, заплативши викуп, ми не стягнемо на себе жодної ганьби, бо з історії знаємо безліч міст, які пішли на такий крок.

При цьому він навів з історії чимало випадків, коли міста здавалися ворогу й не зазнали неслави. Промова Арцішевського викликала збурення серед єзуїтів та бернардинів, ця братія завше визначалася релігійною екзальтацією та демагогією. Тепер вони закидали міській старшині та Арцішевському, який був аріянином, буцім вони бояться за власну шкуру, мають свої приватні інтереси та зраджують Львів й віру. Заки магістрат радився, монахи підбили темне й голодне поспільство до бунту, воно мало не кинулося на батьків міста, звинувачуючи у зраді. Аж мусив Арцішевський вийти до них, і лише з поваги до нього юрба втихомирилася.

Врешті перемогли помірковані, і серед загального заворушення запала ухвала, щоб приступити до перемовин з Хмельницьким. Знову розпочалися дебати, кого послати до гетьмана, щоб обговорити викуп. Зійшлися на тому, що треба послати по одному чоловікові від кожної громади. Послами призначили від магістрату Андрія Вахлевича, від присяжних — писаря Самійла Кушевича, з міщанської Ради Сорока — Андрія Чеховича, від вірмен — Христофа Захновича, від русинів — Павла Лавришевича. Усім їм було надано необмежені повноваження й доручено торгуватися з Хмельницьким, пропонуючи сто тисяч золотих дукатів, а не двісті.

— А якби він не хотів задовольнитися цією сумою, то другу половину може сам собі стягнути з жидів, — пожартував Ґрозваєр.

Його жарт сподобався, зареготала вся рада, хоча дехто сприйняв це за гарну ідею.

Посли не почувалися настільки відважними, щоб без хвилювань іти на поклін до Хмельницького, бо ж стільки страхів наслухалися про гетьмана й козаків, що тепер боялися як не смерті, то неволі, а тому прощалися з ріднею і приятелями, мовби вирушали на війну. Потім звернулися до отця Мокрського й Лукаша, щоби їм товаришували, бо ж вони вже там були та знають, що і як. Обоє радо погодилися. Цього разу посольство вирушило на конях і не прогадало, бо біля церкви Святого Петра вони не застали гетьмана, а лише полковника Остафія Гоголя. Той сказав, що гетьман подався до Лисинич, і радив послам їхати туди, давши їм у супровід двох осавулів.

Далі дорога вела поміж козацькими таборами, осавули їхали попереду з козацькою хоругвою. Гетьман прийняв їх, як пізніше занотував Самійло Кушевич, охоче й людяно, посадив за стіл біля себе й старшини та почастував горілкою. Хто мав ґуст до горілки, а хто й не мав, то всі випили по чарці. Відтак з широкою орацією виступив голова посольства Вахлевич:

— Шануючи вашу милость, ясновельможний пане гетьмане, і всіх вас, панове старшина козацькая, повинен я благати вас, щоби були ласкаві помилувати руське столичне місто та знизити суму викупу, бо ми вже й так позбулися всього через наших жовнірів. До того ж найзаможніші міщани та шляхта давно повтікали.

Промова Вахлевича розчулила гетьмана так, що він навіть просльозився, а натомість виклав усі кривди, що їх зазнав сам і Військо Запорізьке від коронного хорунжого та інших панів.

— Я тої суми вкоротити не можу, — похитав він скрушно головою, — бо не маю, чим платити татарським ордам. Я й так їх стримую, аби не грабували та ясиру більше не брали. Опріч цього на таке не підуть мої полковники. Жаль мене бере й не в силі я затаїти його й не відчути того нещастя, якого ви зазнали. Нехай би ніколи на нього не заносилося, і людське вухо про нього не чуло! Та творцями всього того лиха є ваші пани, які чинили беззаконня й страшну кривду нам. На ці насильства лише одна відповідь залишилася — вхопитися за зброю з вірою. На оборону отчизни коханої взяв я в руки оружжя і поти його держатиму, поки життя мого стане і поки вольності не доб’юся. Ліпше голову положити, ніж знову у неволю повернутися. Знаю, що фортуна слизька, але надію певну покладаю на справедливість своєї справи і вірую, що Бог потягає за правду. Короля як пана шануємо, панів і шляхту ненавидимо, і ніколи одні другим не будемо приятелями... Панове просять у мене милосердя... А чи я зазнав коли такої ласки? Я був би щасливий, якби зазнав такої уваги. А втім, чень немало милосердя маєте й тепер від мене. Досить уже того, що лишаю вас при житті й не хочу більше виймати шаблі на ваші карки. Я всім вам, всьому місту дарую ваші голови, а хіба се не велике милосердя? І за те ви мені складете двісті тисяч дукатів. А з поганих жидів самі стягайте гроші; від них належиться багато, бо вони зібрали значні скарби з українських козаків. Маєте ще знати, що та сума, яку візьму, не піде на мою приватну потребу, а на користь мого війська: нею я почастую військо мого приятеля Тугай-бея. Мушу нагородити його за те, що догодив мені у великій потребі своїми людьми, дав поміч на мого ворога та сам хоробро ставав при мені зі своєю шаблею.

При цьому гетьман визнав, що Львів перебуває під опікою святого, бо не раз йому снилося, що мусить це місто вберегти. По тих словах він знову почастував послів горілкою, а ті, осмілівши, просили на всі способи, щоб гетьман зменшив викуп. Гетьман мовчав, та коли посли не спинялися у своїх благаннях, сказав:

— Повертайтеся до Остафія і там чекайте мене з остаточною відповіддю.

А відтак гетьман поїхав під Робертівську пасіку й зо дві години розмовляв з Тугай-беєм, намагаючись збити суму викупу.

Дорогою назад посли й геть уже осміліли та придивлялися до озброєння запорожців і до військ, що