Читати книгу - "Світова гібридна війна: український фронт"

(defensive realism) та реалізму нападу (offensive realism), значною мірою впливають на висновки про мотивацію Кремля та, відповідно, формують зовнішньополітичну стратегію західних держав щодо Росії. Очевидно, що в західній політологічній думці переважив підхід, який класифікував її дії в рамках захисного реалізму, який передбачає, що держави прагнуть максимізувати свою безпеку через стратегії захисту, а їхня агресивна поведінка є переважно реакцією на зовнішню загрозу. Таке концептуальне обґрунтування було підхоплене російською політологічною думкою та широко застосовувалося в комунікації російської влади, спрямованій як на зовнішнього адресата, так і на внутрішнього.

Логіка захисного реалізму передбачала гнучкість намірів та прийнятну для західних суспільств мотивацію. Саме тому західні держави обрали стратегію максимального залучення Росії до всіх інституційних та нормативних рамок, які визначали міжнародне співробітництво в Європі. Яскравими прикладами цього є: членство Росії в переважній більшості міжнародних європейських організацій, навіть попри неодноразове порушення умов членства, як це відбувається з присутністю Росії в Раді Європи; прагнення ЄС залучати Росію до всіх своїх ініціатив і політики в межах Східної Європи; тісне співробітництво Росії з НАТО, що розвивалося донедавна. В політичних колах західних держав вважалося, що максимально широкий діалог із Кремлем дозволить зменшити рівень тривоги російського політичного керівництва та суспільства щодо загроз, які нібито існують з боку ЄС та НАТО.

Натомість розвиток подій, починаючи з російсько-­грузинської війни 2008 р., чітко визначає російський ревізіонізм у межах логіки реалізму нападу, або агресивного реалізму, який визначає за мету держави зміну системи міжнародних відносин та свого статусу в ній через застосування сили. Російська влада зацікавлена підтримувати у західній політологічній думці ілюзію ролі захисту як головного мотиву російських зовнішньополітичних дій. Однак реальні загрози для європейських країн від наслідків її дій в Украї­ні та Сирії вже змушують західних політологів переглядати свої позиції, а західних політиків — сумніватися у загальноприйнятих звичних підходах.

6.2. Конфронтація із Заходом

Першим свідченням зовнішньополітичного розвороту Росії у бік конкурентного протистояння із Заходом та реставрації власної імперської сутності стала вже згадувана «мюнхенська промова» В. Путіна у 2007 р., в якій президент РФ не тільки виступив з обвинуваченнями США та НАТО у спробах побудувати однополярний світ та нав’язати іншим державам власну «правову систему», а й відверто заявив про претензії Росії, як краї­ни «з тисячолітньою історією», на лідерські позиції у міжнародній політиці[8].

Першим втіленням цих претензій став напад РФ на Грузію у 2008 р. Він не зустрів адекватної реакції з боку міжнародного співтовариства. Тому Росія продовжила рухатися у визначеному напрямку — до відновлення свого геополітичного домінування.

Ці та всі наступні виклики, які кидає Росія міжнародному співтовариству протягом останніх років, змінили характер відносин РФ із Заходом. Говорячи про перехоплення Росією геополітичної ініціативи, ми маємо на увазі саме стратегію створення проб­лем та провокацій, на які західні союзники змушені реагувати. Така політика РФ стала випробуванням для всієї системи міжнародної безпеки, міжнародного права та міжнародних організацій.

Сучасна політика російського керівництва є безсумнівним прикладом підважування авторитету системи міжнародного права. Сфера «м’якого права» зневажена Росією вже давно, прикладом чого є порушення практично всіх принципів та зобов’язань, закладених в основу ОБСЄ, та систематичне недотримання рішень ПАРЄ зі збереженням при цьому (до 2015 р.) всіх можливостей впливу на роботу як ОБСЄ, так і Ради Європи з її Парламентською асамб­леєю.

Ігнорування Кремлем сфери «м’якого права» відбувалося одночасно з намаганнями внести зміни до «жорсткого» та «загального» міжнародного права в Європі та закріпити таким чином свій регіональний вплив. Протягом нульових років ХХІ ст. ревізіоністські прагнення Росії змінити геополітичний баланс на Європейському континенті просувалися через ініціативи щодо зміни договірної бази сфери безпекового співробітництва.

На словах Росія також виступає за досягнення «повної єдності Європи, без ліній поділу, шляхом забезпечення рівноправної взаємодії Росії, ЄС та США». Фактично ж РФ поставила за мету отримати можливість впливати на рішення європейських країн та ЄС, зокрема в політико-­безпековому сегменті. Не маючи можливості впливати на рішення НАТО та на безпекову політику держав — членів ЄС, Кремль прагнув набути таких прав через підписання нових юридично зобов’язуючих міжнародних договорів, зокрема через реформування ОБСЄ з наданням цій організації юридичної правосуб’єктності.

Отже, спроби Росії утвердити свій регіональний вплив шляхом внесення змін у систему міжнародних норм, які регулюють відносини між державами на Європейському континенті, зазнали невдачі. Однак це не зупинило російську верхівку у ревізіоністських намірах, оскільки міжнародне право фактично не має механізмів примусу щодо світових потуг. Єдиним інструментом впливу міжнародної спільноти є дії держав щодо держави-­порушника: санкції, ембарго тощо. Для високої дієвості таких заходів потрібна політична воля та одностайність держав.

Враховуючи притаманні західним державам демократію та плюралізм, навіть такі рішення, як введення санкцій проти третьої держави, є предметом обговорення у внутрішньополітичному полі. І це створює додаткові ризики, пов’язані з трактуванням дій Росії, на що й спрямовані значні інформаційно-­пропагандистські зусилля Кремля.

У цьому контексті дуже показовими стали кардинальні, порівняно з попереднім періодом, зміни у 2014—2015 рр. підходів російських правників до тлумачення основоположних норм та принципів міжнародного права. Йдеться не просто про розбіжність точок зору, а про повне заперечення попередніх підходів, що особливо яскраво виявляється на прикладі норм, що стосуються територіальної цілісності, непорушності кордонів, рівноправ’я та самовизначення народів[9]. Таке тлумачення просувається, зокрема, і в міжнародному науковому полі з метою розмивання однозначності сприйняття змісту норм і створення сприятливого ґрунту для маніпуляцій інформацією та свідомістю громадян західних країн.

Саме маніпулятивний інформаційно-­пропагандистський прояв агресії і є найважливішою складовою гібридної війни Росії проти Заходу. Кремль не має наміру починати повномасштабний воєнний конфлікт з Північноатлантичним альянсом, розуміючи, що технологічна та економічна відсталість зумовлять однозначну і швидку поразку Росії у цьому конфлікті. Не маючи достатньої потужності для того, щоб утвердити навіть своє регіональне домінування, але маючи амбітні ревізіоністські плани щодо світового впливу, Росія спрямувала величезні зусилля на підрив основ могутності держав західної цивілізації. Одним із механізмів і є руйнація усталеної в період домінування західних держав системи міжнародного права: створення великої кількості прецедентів недієвості цієї системи, поширення сумнівів у держав щодо її ефективності та провокування відчуття потреби встановити нові правила міжнародного порядку.

Другим механізмом є вплив на західного виборця через підрив довіри до конституційних органів влади і, відповідно, до політичної системи держави, руйнування впевненості у спроможності правоохоронних органів захистити населення, провокування нетерпимості та агресії до меншин тощо. В таких умовах люди гостріше відчувають тривогу та страх за «непевне» майбутнє і стають більш прихильними до ліво-­ або праворадикальних політичних сил, які просувають політичний порядок денний, що суперечить європейським цінностям. Їхніх представників досить часто помічають у