Читати книгу - "Світова гібридна війна: український фронт"

Розділ 6. Геополітичний виклик Росії світові

За загальною редакцією Розумного М.М.

АВТОРИ: Снігир О.В. (6.1, 6.2), Власенко Р.В. (6.2), Павленко І.А. (6.2, 6.5), Кондратенко Р.М. (6.3), Яблонський В.М. (6.4), Семененко В.О. (6.5).

…единственный общий враг наш —

российская государственность.

Александр Блок

6.1. Російська зовнішня політика як прояв ревізіонізму та логіки агресивного реалізму

Географічна Європа є місцем розвитку та співіснування кількох підходів у зовнішній політиці. З боку ЄС ми можемо спостерігати еволюцію лібералізму та конструктивізму в неоліберальний інституціоналізм, з боку Росії відбулася спроба впровадження західних підходів, яка завершилася поверненням до агресивного реалізму (реалізму нападу) із запозиченням окремих інструментальних та методологічних частин конструктивізму та інституціоналізму для вдосконалення обраної моделі внутрішнього розвитку та поведінки на міжнародній арені.

Європейський Союз став свідомим та досить вдалим експериментом із реалізації конструктивістського підходу, головна ідея якого полягає в тому, що норми не лише визначають поведінку, а й конструюють ідентичність акторів. «Оскільки фундаментальні структури міжнародних відносин є швидше соціальними, аніж матеріальними, ці структури значною мірою формують ідентичність акторів та їхні інтереси, а не лише впливають на їхню поведінку»[1]. Соціальна взаємодія між акторами лежить в основі конструктивістської теорії ЄС, вона визначена як «процес, під час якого змінюються інтереси агентів та, ймовірно, їхні ідентичності»[2].

Прийнято вважати, що Європейський Союз постав із міркувань безпеки — потреби створення такої системи взаємозалежності та взаємопроникності у Європі, яка б унеможливила війни. Таким чином, в установках держав відбулися зміни в розумінні безпекових норм — від змагання, відокремлення та плекання державного націоналізму до співпраці, інтеграції та забезпечення миру[3].

Сучасні зовнішньополітичні підходи в краї­нах ЄС базуються на традиціях неоліберального інституціоналізму, який поєднує в собі реалізм та конструктивізм. Формоутворюючими чинниками для системи міжнародних відносин та ролі держав у ній ця теорія визначає інтерес держав і закріплені норми та інституції, які забезпечують дотримання цих норм.

Згідно з уявленнями неоліберального інституціоналізму, головними передумовами міжнародного миру є демократія, економічна незалежність та членство в міжнародних організаціях, а головним стимулом для активної та агресивної зовнішньої політики держав — анархія міжнародної системи.

Анархічною може вважатися незбалансована багатополярна система, яка викликає найвищий рівень тривоги у держав, але водночас створює вік­но можливостей для перегляду порядку системи міжнародних відносин. Тому розбалансування існуючого міжнародного правопорядку може бути метою держав, які не задовольняються власною роллю в міжнародній системі, прагнуть більшого, однак не бачать для себе можливостей змінити свій статус у рамках прийнятих правил гри.

Про незадоволені амбіції та відмову приймати існуючий світовий порядок голосно заявила Росія промовою[4] свого президента В.  Путіна на Мюнхенській безпековій конференції 2007 р. У цій промові Путін прямо заявив про неприйняття однополярної моделі міжнародного порядку. A ревізіоністський курс у зовнішній та внутрішній політиці президент Росії фактично оголосив у своєму посланні[5] Федеральним зборам 2005 р., коли назвав розпад СРСР «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття». У цей період російська політична еліта чітко визначилася з курсом на повернення Росії статусу світової наддержави.

У сучасному світі статус світової потуги передбачає передусім технологічну та економічну перевагу над конкурентами, де велика територія та ядерна зброя становлять лише додану якість статусу світової держави. Із чотирьох перерахованих вище ознак Росія володіє лише двома останніми, що наділяє її певним впливом, однак недостатнім для того, щоб західні держави із занепокоєнням сприйняли ревізіоністський курс Кремля[6].

Модель розвитку краї­ни, яку обрала політична еліта РФ, не передбачає модернізації держави та соціуму і перетворення Росії на демократичну краї­ну з розвиненою ринковою економікою. Фактично це успадкована від СРСР модель репресивного управління суспільством зі збереженням статусу та можливостей збагачення номенклатурної еліти держави. За цих умов розширення зони свого впливу, аж до задіяння методів силової зовнішньої експансії, є необхідною умовою каналізування накопиченої в суспільстві агресії та отримання зовнішнього ресурсу для економічного розвитку.

Російська влада в цих умовах обрала шлях відновлення свого домінування в територіальних межах СРСР та подальшого розширення впливу на територію колишньої Організації Варшавського договору.

Зручним середовищем для реалізації стратегічних планів з відновлення впливу для Росії є незбалансована багатополярна система, в якій присутні кілька світових потуг та держав, які претендують на регіональну гегемонію. Така система, згідно з підходами реалізму, є найнебезпечнішою конфігурацією сил та несе найвищий ризик воєнного зіткнення[7].

Цілком можна стверджувати, що сьогодні така система вже існує, — вже відбувся перехід від однополярної системи міжнародних відносин із безумовним лідерством США до багатополярної, в умовах якої Сполучені Штати Америки все ще не мають конкурентів, рівних собі за потужностями, однак уже не можуть одноосібно диктувати свій порядок денний світового розвитку.

Дослідники міжнародних відносин у рамках концепції неореалізму вже 2010 р. розглядали Росію та Китай як ініціаторів зміни системи міжнародних відносин. Дискусія точилася переважно навколо того, чи є Росія та Китай краї­нами-­ревізіоністами, чи прибічниками статус-­кво. Ревізіоністи прагнуть змінити міжнародну систему та роб­лять це силою. Прихильники статус-­кво готові платити високу ціну за збереження стабільності й робити невеликі зусилля для покращення свого становища. Якщо російські ревізіоністські наміри вже практично не викликали сумнівів, то політика Китаю все ще підлягала визначенню — чи це ревізіоністська держава, чи КНР прагне зберегти статус-­кво та збільшувати власний вплив шляхом м’якої економічної експансії.

Вже з часу виступу президента Росії на Мюнхенській безпековій конференції 2007 р. ревізіоністські наміри Кремля не викликали сумнівів. Однак західні політики та експерти недооцінювали загрозу Росії як ініціатора масштабного військового конфлікту через низку причин.

По-­перше, зовнішня політика Росії безумовно лежить у сфері логіки реалізму. Водночас експерти дискутували щодо характеру російського реалізму — чи він є захисним (defensive), чи нападаючим (offensive).

По-­друге, західні експерти та політики не змогли адекватно оцінити наміри та можливості Росії змінити міжнародний порядок. Їхня методологія оцінювання базувалася на успішному досвідові розвитку західних суспільств у рамках логіки лібералізму, конструктивізму та інституціоналізму. Іншими словами, помилкою було оцінювати та робити прогнози щодо розвитку Росії, виходячи з логіки розвитку західних демократичних та правових суспільств.

Дискусії, які велися та досі ведуться з приводу зовнішньої політики Росії між прихильниками реалізму захисту