Читати книгу - "Заплутаний слід, Полiна Крисак"

- Усе закінчилося, тепер ти в безпеці.

Він дивився на неї таким, особливим поглядом.

- Ні! - Вона скрикнула, і сіла в ліжку. - Це зараз усе добре. А потім... ти поїдеш... і він знову... мене... викраде.

Я не була з нею згодна, але вона просто перенервувала. Їй просто потрібно охолонути й потім вона знову стане доброю, веселою і життєрадісною.

- Цього не станеться. Я не дозволю. - Твердо відповів він.

- Як? Як ти це влаштуєш? - Вона зробила вдих. - Приставиш до мене охорону?

Діма усміхнувся, а я не бачила в цьому нічого смішного.

- Настя, ти, правда, ще нічого не зрозуміла?

- Що... не зрозуміла? - Вона витерла очі светром і шмигнула носом.

Дмитро зітхнув і провів рукою по потилиці, немов шукав правильні слова. У його погляді було щось, що змусило Настю затамувати подих.

- Я не зможу приставити до тебе охорону, - повільно вимовив він. - Тому що я сам не зможу виїхати.

Вона насупилася, але цього разу не від страху, а від нерозуміння.

- Що ти...

- Я залишуся. - І вже тихіше. - Із тобою.

Настя завмерла, светр, який вона притискала до грудей, затремтів у її пальцях.

- Навіщо?

Дмитро усміхнувся - коротко, трохи гірко, і раптом нахилився ближче.

- Тому що ти потрібна мені. Тому що коли ти плачеш, мені хочеться вбити будь-кого, хто заподіяв тобі біль. Тому що, чорт забирай, я більше не хочу вдавати, що можу жити без тебе.

Настя дивилася на нього широко розкритими очима, її дихання збилося.

- Ти... - її голос здригнувся.

- Так, Настя, - його голос був низьким, твердим, наповненим якоюсь тихою, неминучою правдою. - Я кохаю тебе. І я не дозволю, щоб із тобою знову щось сталося. Ніколи.

Вона судомно видихнула, а потім, не думаючи, кинулася йому в обійми.

На цій ноті, я вирішила залишити їх і спустилася вниз.

У вітальні брати, як і раніше, вели жваву розмову. Але тепер їхній тон став тихішим, змовницьким. З кухні ж, долинав дзвін ложки. «Олег» - промайнуло в голові, від чого мимоволі посміхнулася. Мені раптом гостро захотілося випити чаю і я попрямувала туди.

Зупинившись в отворі, я почала його роздивлятися. Чоловік стояв біля плити. Високий, із правильною поставою, як завжди у светрі та штанах. Ну, хіба можна подумати, що він кримінальний авторитет.

- Довго, будеш так стояти? - Запитав він, не обертаючись.

- Мій дім. Де хочу там і стою. - З викликом, відповіла я.

- Будь обережніше, - він повернувся до мене з чашкою в руці, - інакше я можу подумати, що подобаюся тобі.

- А якщо й так?

Він завмер. Лише на мить, але я побачила, як його пальці сильніше стиснули чашку. У його очах промайнуло щось, що змусило мене затамувати подих.

- Обережніше, Поліно, - його голос звучав тихо, але в ньому була прихована загроза. Чи... попередження?

Я схилила голову на бік, уважно спостерігаючи за ним.

- А якщо мені не хочеться бути обережною?

Він поставив чашку на стіл і, не відводячи від мене погляду, зробив кілька кроків уперед.

- Тоді ти граєшся з вогнем.

Я не рушила з місця, навіть коли він опинився зовсім поруч. Близько. Занадто.

- І що ти зробиш?

Олег повільно видихнув, його погляд ковзнув по моєму обличчю, затримався на губах.

- Ти навіть не уявляєш, що мені хочеться зробити.

Голос його став трохи нижчим, теплішим. Уперше в ньому не було тієї звичної відстороненості, з якою він звик говорити зі мною.

- Так зроби.

Я не впізнала свій голос. Занадто тихий. Занадто чесний.

Олег примружився, немов зважуючи щось у голові. Потім хитнув головою і хрипло усміхнувся.

- Знаєш, Поліно, я вмію говорити красиві слова. Скільки натякав, підбирав вирази. Але якщо ти хочеш знати правду...

Він провів пальцями по моєму зап'ястку - легкий, майже невагомий дотик, але від нього всередині все стиснулося.

- Ти подобаєшся мені. Занадто сильно. Більше, ніж слід було б.

Я ковтнула, серце пропустило удар.

- Тоді навіщо ти так довго мовчав?

- Тому що, якщо я почну... я не зможу зупинитися.

Я зробила крок ближче.

- А якщо я не хочу, щоб ти зупинявся?

Він дивився на мене довго, пильно, а потім просто нахилився і поцілував.