Читати книгу - "Заплутаний слід, Полiна Крисак"

Ліна

Після того, як Максим приїхав і врятував нас, ми вирушили додому. Говорячи «ми», я маю на увазі всіх учасників цієї заплутаної історії. І так, ми попрямували до мене додому. Брат був упевнений, що ця ситуація зайшла занадто далеко, і тепер настав час у всьому розібратися.

Діма і Настя розмістилися в спальні через стіну від моєї. Рома і Злата - у кімнаті навпроти. Звичайно, Макс хотів замкнути Романа в камері, але, попри свій стан, Злата наполягла: якщо його посадять, вона піде з ним. І, знаючи її характер, я розуміла - вона не жартувала. Зрештою, переохолодження в неї було хоч і легким, але Макс не став ризикувати її здоров'ям і поступився. Хоча по його обличчю я відразу зрозуміла: він ще не раз пошкодує про своє рішення.

У будинку було незвично тихо. Тільки потріскував камін у вітальні, та за вікнами завивав вітер. Ніхто не говорив про те, що сталося. Здавалося, ми всі просто втомилися. Втомилися від страху, погоні, небезпеки... від того, що всього за кілька днів наше життя перевернулося з ніг на голову.

Я саме виходила з котельні, коли почула розмову хлопців.

- І що ти збираєшся робити? - запитав Олексій.

Максим стояв біля вікна, склавши руки на грудях. На його обличчі читалася втома, але я знала - це не просто втома. Це злість, змішана з розчаруванням. Він гнався за Романом Мельниковим не один рік, і ось тепер, коли, здавалося б, мета була така близька, все знову вислизало з його рук.

- Не знаю, - відповів він після довгої паузи.

- Але все зайшло занадто далеко, Макс, - спокійно сказав Олексій, розминаючи пальцями скроні.

- А я думаю, що потрібно укласти перемир'я.

Ці слова прозвучали спокійно, але в кімнаті одразу ж повисла напруга.

Максим різко повернувся до брата.

- Що? - його голос став небезпечно низьким.

Я бачила, як його пальці стиснулися в кулак. Гнів у його погляді був таким, що, здається, повітря в кімнаті стало густішим.

- Ти хочеш, щоб я уклав угоду зі злочинцем?! - він уже не стримував роздратування.

- Максе, - Льоша зітхнув, дивлячись на нього так, немов розмовляв з упертим підлітком. - Я розумію, ти ганяєшся за ним роками, але подивися на ситуацію тверезо. У тебе немає вагомих доказів.

- У мене є компромат! - нагадав Максим, ніби це вирішувало все.

- Який доводить провину його батька, а не самого Романа, - спокійно уточнив Олексій.

Максим важко видихнув, явно намагаючись стриматися.

- І що, тепер ти пропонуєш просто відпустити його?

- Я пропоную укласти перемир'я.

- Ти серйозно?! - Макс скуйовдив волосся, потім кинув роздратований погляд на Ігоря, який весь цей час мовчав, спостерігаючи за ними. - Ти хоч щось скажеш?!

- Він має рацію, - спокійно відповів Ігор.

- Та щоб вас... - Макс мотнув головою і знову втупився у вікно.

Тиша. Напружена, гнітюча.

Я стояла в дверях і спостерігала за ним. Макс мав такий вигляд, немов його загнали в кут. Я розуміла його. Розуміла, як йому складно зараз. Його життя було побудоване на чіткому поділі - є злочинці, а є закон. Він завжди був упевнений, що правда на його боці. А тепер ця впевненість тріщала по швах.

Ще недавно він із легкістю віддав би наказ схопити Романа. Без сумнівів. Без вагань. Але тепер він бачив перед собою не тільки злочинця. Він бачив людину, яка тримала на руках Злату, яка дивилася на неї з тим болем і ніжністю, що була неможлива в очах бездушного вбивці.

Він знав, що якщо накаже його заарештувати, зламає не тільки життя Роману, а й Златі. А вона, як би це не було дивно, тепер була частиною нашого життя.

- Перемир'я... - пробурмотів він.

- Макс, - тихо сказав Льоша.

Максим заплющив очі, стиснув щелепу і нарешті кивнув.

- Добре.

Не поспішаючи піднявшись на другий поверх, я вирішила зазирнути в кімнату до Евересту... Знаєте, ніколи не думала, що під моїм дахом зберуться відразу три кримінальні авторитети. Побачене мене здивувало

Роман лежав на ліжку, спиною до дверей. Біля нього спала Злата. Вона була вкрита пледом, а волосся розповзлося по подушці. Він обіймав її, притискав до себе, немов боявся, що вона зникне.

- Мені так шкода, що він тебе в це втягнув... - Говорив він тихо, немов боявся розбудити. - Це я винен...

Його голос звучав так спокійно і з таким болем, ніби він і справді каявся.

- Але якщо ти попросиш, я кину все це... - його голос здригнувся. - Я б зміг. Заради тебе.

Я стиснула пальцями дверну ручку. Хто б міг подумати, що цей чоловік стане таким добрим. І хто йому сподобалася? Дівчина на інвалідному кріслі. Вельми не відповідна партія, на мій погляд. Хіба вона не розуміє, що він занадто небезпечний. Що ця дівчина могла в ньому побачити?

А проте, Роман продовжував.

- Я дуже сильно тебе полюбив. І я зроблю все, щоб ти була щаслива. Зі мною чи без мене... я все заради цього зроблю.

Злата поворухнулася, а він тут же замовк. Напевно, боявся її розбудити, що не було на нього схоже. Дівчина щось пробурмотіла крізь сон і притулилася до нього ближче.

- Усе добре, золотце. - Шепнув він, гладячи її по плечу. - Спи. Твій кумедний хлопець поруч.

Мені здавалося, ніби він усміхнувся. Підглядати далі, я не стала. Просто так само тихо зачинила двері.

Важко видихнувши, я перетравлювала почуте. Ніяк не залагоджувалася картина: жорстокий кримінальний авторитет, який нас викрав, міг перетворитися на смирного хлопчика поруч із нею.

Підійшовши до сусідніх дверей, я їх теж відчинила. Хотілося провідати подругу і якщо треба - втішити. Але прочинивши двері, змогла переконатися, що в неї вже є утішитель.

Настя лежала на краю ліжка, обличчям до мене, але мене не помічала. Здавалося, що мене зараз ніхто не помічає. Усі зайняті своїми проблемами, і це трохи засмучувало.

Ковальчук же, сидів на краю і дивився на неї.

- Я більше так не можу, - видавила вона, крізь схлипи. - Це просто... занадто для мене.