Читати книгу - "Заплутаний слід, Полiна Крисак"

Ліна

Сидячи на холодній бетонній підлозі, я намагалася не тремтіти. Навколо панувало крижане повітря, але в душі було ще холодніше. Ми з Настею опинилися в пастці, і зараз усе залежало від того, чи приїдуть за нами Олег і Діма. Настя не витримала першою - її плечі тряслися від тихих ридань, а я обійняла її за плечі, намагаючись хоч якось заспокоїти.

- Тихіше, Настю, дихай глибше, - прошепотіла я, дивлячись у її заплакані очі.

- Я... я не можу, Ліно... - прошепотіла вона у відповідь, хапаючись за рукав мого светра. - Вони вб'ють нас...

- Ніхто нас не вб'є, - твердо відповіла я, хоч сама до кінця не була в цьому впевнена.

За кілька кроків від нас стояв Роман - високий, із крижаним поглядом, склавши руки на грудях. Навколо нього - його люди. Вони напружено стежили за нами, ніби ми могли втекти просто зараз.

- Перестань скиглити, - нарешті заговорив Еверест, дивлячись на Настю з явним роздратуванням. - Якщо хотіли б вас убити, зробили б це відразу. Чекайте своїх лицарів.

Я кинула на нього злий погляд, але промовчала. Зараз не час провокувати його.

Минуло ще хвилин десять, коли зовні почувся шум машин, що наближалися. Серце заколотилося. Вони приїхали.

Роман зробив знак своїм людям, і двоє попрямували до виходу. За хвилину у дверному отворі з'явився Олег. Він був, як завжди, спокійний, але я бачила, як у його очах палає лють. У руці він тримав тонку теку з документами.

- Ось і ти, - усміхнувся Роман, заклавши руки за спину. - Сподіваюся, ти привіз те, що мені потрібно?

- Відпусти дівчат, і тоді отримаєш компромат, - спокійно сказав Олег, не роблячи зайвих рухів.

- Навіщо мені так ризикувати? - ліниво протягнув Еверест, кидаючи погляд на теку. - Ти можеш мене обдурити.

- Ти знаєш, що це не в моїх інтересах, - холодно відповів Олег. - Я привіз докази, але ти спочатку відпустиш Ліну і Настю.

Роман усміхнувся, але нічого не встиг відповісти, бо зовні знову почувся шум. До приміщення увійшов Діма, тримаючи на руках дівчину.

Роман теж миттєво змінився в обличчі. Губи стиснулися в тонку лінію, а пальці на руках напружилися. Він кілька секунд дивився на неї, потім повільно повернувся до Дмитра.

- Ти даремно це зробив, - голос його став напруженим, майже загрозливим.

- Ні, не даремно, - твердо відповів Дмитро, опускаючи Злату на підлогу. - Ми всі хочемо щось отримати, Романе. І я думаю, що в тебе є вибір.

Злата, попри слабкість, підняла голову і подивилася на Евереста. Її голос прозвучав м'яко, але впевнено:

- Ти ще можеш усе виправити.

Роман кілька секунд дивився на неї, потім коротко хмикнув і знову повернувся до Олега.

- Добре, - він простягнув руку. - Давай документи.

- Спочатку дівчата, - Олег не здригнувся.

Вони свердлили одне одного поглядами, коли зовні пролунав ще один звук. Тільки тепер - зовсім інший. Спочатку короткий свист, потім приглушений наказ:

- Усім стояти! Працює спецпідрозділ!

Пролунали постріли, і хаос накрив будівлю. Люди Романа кинулися до зброї, але було пізно. У приміщення увірвався загін спецпідрозділу, і я побачила знайоме обличчя.

- Ліна! Настя! - крикнув Максим, поки його люди обеззброювали людей Евересту.

Я схопилася на ноги, потягнувши за собою Настю, яка все ще тремтіла від страху.

- Макс! - видихнула я, ледь не заплакавши від полегшення.

Усе відбувалося занадто швидко. Романа скрутили, його люди здавалися один за одним. Олег і Діма стояли поруч, напружено спостерігаючи за тим, що відбувається.

- З вами все гаразд? - Максим підбіг до нас, швидко оглядаючи.

- Тепер так, - видихнула я.

Я ще раз озирнулася. Роман стояв зі зв'язаними руками, але його погляд був прикутий тільки до Злати. Він не намагався боротися, не злився, не погрожував. Він просто дивився.

- Пізно, - тихо сказав він, і я не була впевнена, кому саме він це адресував.