Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

– Майже неможливо. Але ви, як на мене, виняток. Якраз це мене у вас і зачаровує. Ви маєте і те, і друге. Але передумовою для цього є стан глибокого відчаю, марно намагатися назвати на ім’я цей стан, так само як і визначити, що таке відчай. Ясно тільки одне: це лежить поза всілякою анархією – на полярній рівнині, яка не знає смутку. Ваші смуток і бунт, думаю, руйнувалися взаємно вже давно. Тому дрібні речі мають ту саму вартість, що й значні. Дрібниці заблищали.

– Відчувається XVIII сторіччя, – сказала Ліліан з легкою посмішкою. – Хіба не ви його останній нащадок?

– Його останній шанувальник.

– Хіба тоді про щастя не говорили більше, ніж будь-коли?

– Тільки у важкі часи, і то, кажучи та мріючи про нього, люди були куди практичніші за нас – у широкому сенсі.

– Доки не ввели гільйотину.

– Доки не ввели гільйотину й не відкрили «право на щастя», – підтвердив Пестре. – Від гільйотини нікуди не сховаєшся.

Ліліан випила вино.

– Чи це все часом не є лише довгою прелюдією до тієї пропозиції, яку ви мені маєте намір зробити, – стати вашою метресою?

Пестре зберіг незворушність.

– Можете називати це як завгодно. Я пропоную створити для вас такі умови, яких ви потребуєте. Чи, точніше, такі умови, які, на мою думку, личать вам.

– Дати каменю відповідну оправу?

– Оправу, якої гідний дуже коштовний камінь.

– І я мушу погодитися, бо я в глибокому відчаї?

– Ні, бо ви надзвичайно самотні. І надзвичайно мужні, мадемуазель. Прийміть мої компліменти! І пробачте мені за наполегливість. Але діаманти такої чистої води зустрічаються украй рідко.

Пестре поставив келих на стіл.

– Хочете послухати останні вісті про перегони в Італії?

– Тут? У «Максимі»?

– Чом би й ні? Альбер, тутешній господар, виконує і не такі забаганки, коли захоче. А він захоче, якщо справа стосується вас. Я це відразу зрозумів, Альбер має набите око.

Оркестр за традицією почав грати мелодії з «Веселої вдови». Офіціанти прибирали зі столу. Збоку з’явився Альбер і наказав подати до столика пляшку коньяку, на якій не виявилося ні шару пилу, ні етикетки з гербом Наполеона, зате була маленька наліпка, надписана від руки.

– Я казав, що він має набите око, – пояснив Пестре. – Прошу спробувати цей коньяк, звичайно, після звичної церемонії обігріву в долонях, вдихання букету й розмови про це. За нами стежать.

Ліліан взяла келих і, не зігріваючи його, не вдихаючи запаху алкоголю, випила залпом. Пестре розсміявся. Альбер з глибини залу послав їм схвальну усмішку. За кілька хвилин з’явився офіціант з невеликою пляшкою фрамбуазу. Він поставив на столик чарки й налив. Тієї ж миті повіяло запахом ранкового літнього саду.

– Стара малинівка, – сказав з пієтетом Пестре. – Ще більша рідкість!

«Що б він вчинив, – подумала Ліліан, – якби я йому вилила цю наливку на його набундючену мармизу? Мабуть, сприйняв би це з розумінням і прокоментував якоюсь вагомою думкою». Вона його не зневажала, навпаки, вважала, що він настільки ж приємний, як лагідне снодійне, і слухала його з увагою. Він для неї був уособленням протилежного боку екзистенції. Він сублімував свій страх перед життям у культ естетичного цинізму, а з небезпечних гірських шляхів пробував робити паркові доріжки. Це нічого не змінювало. Коли вона вже чула це все в схожій формі? Звичайно, на Сицилії в Леваллі. Щоб так жити, потрібно багато грошей і мало серця. Такі люди не їздили з Брешії до Брешії, вони сиділи в Брешії, роблячи вигляд, ніби перебувають у Версалі початку XVIII сторіччя.

– Я мушу йти, – сказала Ліліан.

– Як часто ви це говорите, – зауважив Пестре. – Це надає вам нездоланної чарівності. Це ваша улюблена фраза?

Вона поглянула на нього й повільно сказала:

– Якби ви тільки знали, як мені хотілося б залишитися. Я згодна бути бідною і самотньою, аби лише залишитися! Залишитися! Усе інше – брехня і мужність відчаю.

Ліліан попрохала висадити її під готелем. Схвильований портьє вибіг напроти.

– Клерфе на дванадцятому місці! Обігнав шість конкурентів. Диктор казав, що він чудово їздить уночі.

– То правда.

– Келих шампану, щоб відсвяткувати це свято?

– Ніколи не треба зарано частуватися. Автогонщики забобонні.

Ліліан посиділа з хвилину в темному холі.

– Якщо він і далі так їхатиме, завтра вранці буде знову в Брешії, – сказав портьє.

– Мабуть, так, – відказала Ліліан і встала. – Піду ще вип’ю кави на бульварі Сен-Мішель.

Її трактували там уже як постійного гостя. Офіціант наглядав за нею, Жерар її очікував, а ціла група студентів створила для неї своєрідну почесну гвардію. Жерар мав ту гарну властивість, що завжди був голодний, Ліліан, поки він був зайнятий їжею, поринала в роздуми. Вона обожнювала дивитися на вулицю, де борюкалося життя з гарячими й похмурими очима. Важко було вірити в безсмертну душу кожної людини, дивлячись на цей безконечний потік. Куди мандрували душі пізніше? Чи розпадалися так само, як тіла? А може, поверталися в такі ось вечори повні прагнень, насолод і розпачу, живцем розкладаючись і благаючи в беззвучному страху залишити їх самими собою, а не перетворитися на духовний гній, на якому виростуть душі нових людей, щойно бездумно зачатих за тисячами вікон?

Жерар припинив нарешті їсти. Останньою стравою був шмат чудового сиру.

– Цікаво, що такий грубий тваринний процес, як поглинання підсмажених шматків трупів тваринних молочних продуктів, які напівзапліснявіли, зачіпає найпоетичніші струни в душі людини, примушуючи складати гімни, – прорік Жерар. – Це завжди дивує і втішає мене.

Ліліан розсміялася.

– З Брешії до Брешії, – сказала.

– Я не розумію цієї прозорої і простої думки, але вона здається мені безперечною. – Жерар випив залпом свою каву. – Вона навіть глибока. З Брешії до Брешії! Так я назву наступну збірку своїх віршів. Сьогодні ввечері ви мовчазні.

– Не мовчазна, лише без слів.

– З Брешії до Брешії?

– Більш-менш так.

Жерар кивнув і понюхав свій коньяк.

– То така думка, яка стає щораз кращою. Вона провадить до дуже багатьох дрібних формулювань, які були колись глибокі, як шахти, і, мабуть, ще є.

– Я знаю ще одну схожу думку, – сказала Ліліан. – Усе є однаковим.

Жерар поставив келих на столі.

– Ви кажете це з фантазією чи без?

– З усією фантазією.

Полегшено похитав головою.

– Хвилину тому я боявся, що ви у своїй заклопотаності вишкрябаєте якесь безглуздя в стилі кухарки.

– Якраз навпаки – це надзвичайно обнадійлива правда.

– Подробиці є тим самим, що цілість, але цілість є чимось більшим. Ця пляшка вина однаково зачаровує, як картина Рафаеля, у тій прищавій студентці сидить, напевно, також трохи Медеї і Аспазії – життя,