Читати книгу - "Сповідь афериста Фелікса Круля"

з цим, я мчав до зали, щоб разом з одним виділеним мені на підмогу йолопом сервірувати свої шість столів на другий сніданок, тобто розстелити скатертини поверх сукна й розставити прибори. А з дванадцятої години я вже не випускав з рук записника, приймаючи замовлення від гостей, що починали стікатись. Я чудово опанував мистецтво м'яким, стримано скромним голосом, як і личить кельнерові, давати поради тим, хто вагався з вибором, і ставити на стіл страви з таким уважним, дбайливим виглядом, ніби я надаю послугу близькій і дорогій мені людині. Зігнувшись і тримаючи одну руку за спиною — традиційна поза вишколеного кельнера, — я ставив на стіл страви, встигаючи проходом однією лише правою рукою розкласти у витончених і продуманих комбінаціях для тих, хто любить такі послуги, ножі та виделки, й не раз помічав, що мої клієнти, і передовсім клієнтки, з приємним подивом дивляться на цю руку, настільки не схожу на руку простолюдина.

Тож не було нічого дивного в тому, що мене, як висловлювався Гектор, «пхали наперед» з огляду на прихильність до моєї персони пересиченої великосвітської клієнтури цього закладу. Я, так би мовити, через край відчував їхню прихильність, і вже сам мав або підсилювати її улесливою послужливістю, або ж стримувати скромною стриманістю.

Заради чистоти відтворення у цих спогадах мого характеру маю пояснити, до своєї чести, що ніколи в житті не одержував марнославного й жорстокого задоволення від страждань тих, у кому моя особа порушувала бажання, які я, завдяки властивій мені життєвій мудрості, відмовлявся задовольнити.

Пристрасть, об'єктом якої ми стаємо, не бувши самі нею заторкнуті, може вселити натурам, несхожих з моєю, холодність і зневагу, що ведуть до нехтування чужих почуттів. Але в мене все було по-іншому. Я ставився до таких почуттів з незмінною повагою, усвідомлюючи свою мимовільну провину, дбайливо щадив тих, кого вони вразили, намагався їх заспокоїти, навіяти розумну покірність. На підтвердження сказаного хочу навести два приклади з того періоду, про який іде мова: випадок з маленькою Елінор Твентімен з Бірмінґема та з лордом Кілмарноком, нащадком шляхетної шотландської родини, — бо обидві ці драми розігралися одночасно й кожна на свій лад стала для мене великою спокусою раніше часу звернути з прямого шляху на одну з тих бічних доріжок, про які говорив мій хрещений Шіммельпрістер і які, безперечно, вимагали щонайретельнішого обстеження та розвідування, куди вони ведуть і де обриваються.

Родина Твентіменів — батько, мати й дочка, а також камеристка, що їх супроводжувала — вже більше місяця займала апартаменти в «Сент-Джеймсі», що вже саме собою свідчило про їхнє завидне матеріальне становище. Це підтверджувалося та підкреслювалося зокрема й розкішними діамантами, в яких місіс Твентімен з'являлася до обіду. Але ці діаманти навівали лише смуток, бо їх власниця була безрадісною жінкою, безрадісною для тих, хто дивився на неї, та й, мабуть, і для себе самої, оскільки вона, треба гадати, завдяки діловій ретельності свого чоловіка, піднялася з дрібнобуржуазного середовища на висоти, на яких вона лише ціпеніла й внутрішньо стискалася. Значно більше благодушности випромінювала червона фізіономія її чоловіка, але і його життєрадісність швидко видихалася через глухоту, яка утрудняла йому спілкування із зовнішнім світом, про що красномовно свідчив вічно нашорошений вираз його водянисто-блакитних очей. Він прикладав до вуха чорну слухову трубку, коли дружина мала намір щось сказати йому — проте це траплялося дуже рідко — або ж коли я радив йому, яку страву вибрати. Їхня дочка Елінор, дівчина років сімнадцяти або вісімнадцяти, що сиділа навпроти нього за одним з моїх столиків за № 18, час від часу вставала, коли батько підкликав її кивком, підходила до нього й провадила з ним через трубку не надто тривалу розмову.

Він явно був ніжним батьком, і це було на його користь. Що ж стосується місіс Твентімен, то я, звичайно, не збираюся заперечувати, що вона мала материнські почуття, але виражалися вони не стільки в ніжних словах і поглядах, скільки у постійному критичному спостереженні за донькою. З цією метою вона часто підносила до очей черепаховий лорнет і, запримітивши якусь ваду в зачісці Елінор або в її манері триматися, негайно осмикувала дочку: непристойно качати хлібні кульки, непристойно так обгризати курячу ніжку, непристойно з цікавістю озиратися навсібіч і так далі. Такий контроль, який свідчив про виховну турботу, напевно, був тягарем для міс Твентімен, але після мого, своєю чергою, тяжкого досвіду з нею я змушений визнати його цілком виправданим.

Це було біляве створіння, гарненька кізка з найзворушливішою шийкою на світі, що особливо впадало в око, коли ввечері вона виходила до столу в трохи відкритішій шовковій сукні. А оскільки я все життя відчував схильність до яскраво вираженого англосаксонського типу, то із задоволенням дивився на неї під час обіду та файв-о-клок, коли родина Твентіменів сідала за один з моїх столиків й була присутня, принаймні, на початку музичної імпрези. Я був уважний до моєї кізоньки, оточував її турботою, як відданий брат: накладав їй м'яса на тарілку, приносив другу порцію десерту, наливав ґренадин, який вона дуже полюбляла, після обіду дбайливо укутував її тонкі білі плечі вишитою шаллю й, мабуть, перестарався, ненавмисно поранивши це чутливе сердечко. Я не врахував особливого магнетизму, який, мимохіть, випромінював, впливаючи на будь-яку ще не зовсім заскорузлу істоту, й продовжував би випромінювати, я беру на себе сміливість це стверджувати, навіть коли моя «тлінна оболонка», як це називається, на схилі років — тобто моє гарненьке личко — стало б не надто привабливим, бо магнетизм — то вияв глибоко прихованих сил, а саме особливих сил симпатії.

Одне слово, мені невдовзі довелося переконатися, що крихітка по вуха в мене закохалась, і, звичайно, те ж саме зауважив і насторожений лорнет місіс Твентімен; мені це підтвердило шипіння, яке я одного разу почув за своєю спиною під час другого сніданку:

- Eleanor! If you don't stop staring at that boy, I'll send you up to your room and you'll have to eat alone till we leave.[117]

На жаль, кізка погано володіла собою, точніше, їй просто не спадало на думку робити таємницю з того, що на неї найшло. Її блакитні очі весь час захоплено й млосно стежили за мною, а коли вони зустрічалися з моїми, вона, зашарівшись, опускала погляд у тарілку, але зараз же із зусиллям підводила своє палаюче личко, наче не могла не дивитися на мене. Пильність матері не заслуговувала осуду, напевно, вона вже не раз мала нагоду переконатися, що