Читати книгу - "Меч приречення"

— Можна мені ще посидіти? З тобою?

— Можна.

Наближалися сутінки, смеркалося, а вони сиділи на сіннику, напханому гороховинням, у кімнатці на горищі, де не було меблів, лише цебро і не запалена свічка на підлозі, в калюжці застиглого воску.

Сиділи мовчки, у повній тиші, дуже довго. А потім прийшов Горицвіт. Вони чули, як він надходить, бренькає на лютні та приспівує. Горицвіт увійшов, побачив їх і нічого не сказав, жодного слова. Ессі, теж мовчки, встала і вийшла, не дивлячись на них.

Горицвіт не сказав жодного слова. Але відьми́н бачив у його очах непромовлені слова.

VIII

— Розумна раса, — замислено повторив Агловаль, сперши ліктя на бильці крісла, а підборіддя на кулаку. — Підводна цивілізація. Риболюди, що живуть на морському дні. Сходи, що ведуть у глибину. Геральте, ти мене вважаєш дідьчо довірливим принцом.

Оченя, яка стояла біля Горицвіта, люто пирхнула. Горицвіт недовірливо покрутив головою. Геральт зовсім не перейнявся.

— Байдуже мені, — тихо сказав він, — повіриш ти чи ні. Але попередити тебе — мій обов’язок. Човен, який наблизиться до Драконячих Ікол, або ж люди, які там з’являться під час відпливу, наражаються на небезпеку. Смертельну небезпеку. Якщо хочеш перевірити, чи це правда, хочеш ризикувати, — це твоя справа. Я просто попереджаю.

— Га, — раптом озвався урядник Целест, що сидів за Агловалем у віконній ніші. — Коли то такі страховиська, як ельфи альбо інші гобліни, то нам вони не страшні. Я боявся, що то гіршого щось, крий богове, зачароване. А з того, що відьми́н тлумачить, то наче морські потерчата-плавуни. Проти потерчат суть способи. Чував я колись, що один чародій миттю впорався з потерчатами на озері Мокряни. Влив у воду барильце магічного фільтру і вже було по тих засраних потерчатах. Сліду від них не зосталося.

— Правда, — озвався Друхард, який досі мовчав. — Сліду не зосталося. І від лящів, щупаків, раків та беззубок. Навіть ставковий бур’ян на дні згинув, а на березі вільшаник висох.

— Капітально, — глузливо сказав Агловаль. — Ото дякую за добру думку, Целесте. Ще якусь таку маєш?

— Ну, ніби воно так, — урядник побуряковів. — Троха перегнув магік чарівну паличку, троха задуже розмахався. Але ж, принце, і без магіків можна собі дати раду. Каже відьми́н, що битися з тими потворами можна і забити їх також можна. То війна, пане. Як давніше. Воно ж нам не дивота, нє? Жили по горах боболаки, а де вони тепер? По лісах товчуться ще дикі ельфи й дивожони, та і їм скоро гаплик буде. Відвоюємо своє… Як дідове наші…

— А перли щойно мої внуки побачать? — скривився князь. — Задовго чекати, Целесте.

— Ну, так зле не буде. Видається мені… Повім так: нехай з кожним човном ловців їде два човни лучників. Ураз навчимо тих потвор моресу. Навчимо страху. Правда, пане відьми́не?

Геральт холодно глянув на нього й не відповів.

Агловаль відвернув голову, демонструючи свій шляхетний профіль, закусив губи. Тоді зиркнув на відьми́на, мружачи очі та морщачи чоло.

— Геральте, — сказав, — ти завдання не виконав. Знову зіпсував справу. Не перечу, ти виявив добрі заміри. Але я за добрі заміри не плачу. Плачу за результат. За ефект. А ефект, даруй на слові, вийшов до дупи. Дупу ти й заробив.

— Славно, мостивий принце, — закпив Горицвіт. — Шкода, що вас не було там з нами, коло Драконячих Ікол. Може, ми з відьми́ном дали б вам шанс зустрітися з одним із отих, з моря, з мечем у руці. Може, тоді б ви зрозуміли, в чому річ, і перестали дражнитися з оплатою…

— Наче перекупка, — вкинула Оченя.

— Не маю заміру дражнитися, торгуватися чи дискутувати, — спокійно промовив Агловаль. — Як і казав, не заплачу тобі, Геральте, ні гроша. Умова звучала: ліквідувати небезпеку, ліквідувати загрозу, уможливити пошук перлів без ризику для людей. А ти? Приходиш і розповідаєш мені про розумну расу на морському дні. Радиш, щоб я тримався якнайдалі від місця, що дає мені прибуток. Що ти зробив? Начебто убив… Скількох?

— Неістотно, скількох, — Геральт ледь зблід. — Принаймні, для тебе, Агловалю.

— Саме так. Тим паче, що й доказів нема. Коли б ти приніс хоч долоні тих рибожаб, хтозна, може, я б виплатив тобі звичайну ставку, яку бере мій лісничий за пару вовчих вух.

— Що ж, — холодно відповів відьми́н. — Не залишається мені нічого іншого, окрім як попрощатися.

— Ти помиляєшся, — сказав принц. — Ще щось залишається. Постійна робота за добрі гроші та утримання. Посада і патент капітана моєї збройної варти, яка відтепер супроводжуватиме ловців. Може бути і не постійна, достатньо на час, доки ця начебто розумна раса набере настільки розуму, щоби триматися подалі від моїх човнів, щоб уникати їх як вогню. Що ти на це?

— Дякую, не скористаюся, — відьми́н скривився. — Мене така робота не влаштовує. Війни проти інших рас я вважаю ідіотизмом. Може. це добра розвага для знудьгованих і схильних до блазенства принців. Але не для мене.

— Ох, як гордо, — усміхнувся Агловаль. — Як зверхньо. Справді, відкидаєш пропозицію таким робом, якого не посоромився б і дехто з королів. Відмовляєшся від чималих грошей із міною багатія після ситого обіду. Геральте? А ти сьогодні обідав? Ні? А завтра? Післязавтра? Невисокі в тебе шанси, відьми́не, дуже невисокі. Навіть у звичайних умовах із заробітком сутужно, а тепер, із рукою на перев’язі…

— Як ти смієш! — тонким голосом крикнула Оченя. — Як смієш таке йому казати, Агловалю! Руку, яку він носить на перев’язі, йому розрубали, коли він виконував твоє завдання! Як ти можеш бути таким підлим…

— Припини, — сказав Геральт. — Припини, Ессі. Немає сенсу.

— Неправда, — гнівно кинула вона. — Сенс є. Хтось врешті мусив сказати правду в очі, тому принцові, який сам себе проголосив принцом, користаючи з того, що ніхто з ним не конкурував за титул на право володіння тим клаптем скелястого узбережжя, а який тепер вважає, що має право зневажати інших.

Агловаль почервонів та затис губи, але не сказав ані слова, не ворухнувся.

— Так, Агловалю, — продовжувала Ессі, стискаючи в кулаки тремтячі долоні. — Тебе розважає і потішає змога принизити інших, тішишся з пихатості, яку можеш виявити відьми́нові, що готовий життям важити за твої гроші. Але знай, що відьми́н сміється з твоєї пихи і твоїх принижень, що вони не справляють на нього ані найменшого враження, що він навіть не помічає їх. Ні, відьми́н не відчуває навіть того, що відчувають твої слуги й підданці, Целест і Друхард, а вони відчувають сором, глибокий та палючий сором. Відьми́н не відчуває того, що ми з Горицвітом, а ми відчуваємо огиду.