Читати книгу - "Острів Дума"

У її голосі явно бриніла тривога.

— Едгаре, дехто певен, що ти чудовий сусіда. Щодо цього я не маю сумнівів, але ти мусиш убезпечитися. Пригадую, ти маєш дочку і вона, здається, вже приїздила сюди до тебе. Так? Я пригадую, як вона мені помахала рукою. Красунечка з білявим волоссям? Я можу плутати її з моєю сестрою Ганною — маю таку тенденцію, сама знаю, — але в цім випадку, я певна, що не схибила. Якщо ти вирішив тут залишитися, Едгаре, не запрошуй сюди свою дочку знову. Ні в якому разі. Острів Дума — небезпечна місцина для дочок.

Я стояв і дивився вниз на магнітофон. Небезпечна. Перед тим вона казала нещаслива, чи то так мені запам’яталося? Чи то одне й те саме?

— І твоє мистецтво. Справа у твоєму мистецтві, — голос її зазвучав винувато і трохи приглушено. — Декому не подобається казати художнику, що йому робити, так-так, хтось не має права казати художнику, що йому робити, але тим не менш... О Господи... — Вона зайшлася у довгому, деренчливому кахиканні пожиттєвої курильниці. — Хтось не любить говорити про такі речі прямо..., чи навіть не знає, як про це говорити прямо... але дозволь мені дати тобі невеличку пораду, Едгаре? Від тієї, хто тільки сприймає, тому, хто творить? Чи буде мені дозволено це зробити?

Я чекав. Машина мовчала. Я вирішив, що закінчилася плівка. В мене під ногами тихо мурмотіли мушлі, ніби обмінюючись таємними новинами. Пістолет, фрукт. Фрукт, пістолет. Аж ось вона заговорила знову.

— Якщо люди з галереї «Ското» або з «Авеніди» запропонують тобі влаштувати виставку, я наполегливо раджу тобі погодитися. Люди матимуть радість, це так, але ще й для того, щоб вивезти якомога більше твоїх картин з Думи, і якомога швидше. — Вона зробила глибокий, добре чутний вдих, немов жінка перед закінченням важкої немилої роботи. І далі продовжила абсолютно беззастережно притомно, з цілковитим усвідомленням місця й часу. — Не накопичуй тут картин. Така моя тобі порада, з добрими намірами і без усякого... без особистого умислу? Так, саме це я й мала на увазі. Накопичувати тут картини — це як накопичувати електрику в батареї. Батарея може вибухнути.

Я не знав чи це правда, чи ні, але взяв це до уваги.

— Не можу сказати, чому так може трапитися, але... — продовжила вона... І я раптом інтуїтивно відчув, що отут вона бреше. — Та, звісно, якщо ти віриш у мистецтво заради мистецтва, сам процес малювання важливий, так? — її голос тепер звучав майже улесливо. — Навіть якщо тобі нема потреби продавати свої роботи заради хліба насущного, то ділитися своєю творчістю... дарувати її світові... для художників це важливо, чи не так? Дарувати?

Звідки мені було знати, що є важливим для художників? Я тільки сьогодні взнав, яким фіксатором треба покривати закінчені картини, щоб вони довше зберігалися. Я був тим... як там Наннуцці з Мері мене назвали? Ага, американським примітивістом.

Знову пауза. А відтак:

— Гадаю, вже досить. Я висловилася. Тільки, прошу, подумай про те, що я тобі сказала, якщо маєш намір залишитися тут, Едварде. А я буду чекати, коли ти мені знову почитаєш. Ще багато віршів, я сподіваюсь. Це буде насолода. А зараз прощавай. Дякую, що вислухав стареньку. — Пауза. А потім вона промовила: — Стіл тече. Швидше за все. Мені так жаль.

Я чекав двадцять секунд, тридцять. Я вже вирішив, що вона в кінці забула покласти слухавку і потягнувся до автовідповідача, щоб натиснути кнопку «стоп», аж раптом вона знову заговорила. Тільки чотири слова промовила, і в них було не більше сенсу, ніж в словах про стіл, який кудись тече, але від них мені морозом обсипало шкіру на руках і волосся стало дибки на потилиці.

— Мій батько був нирцем, — сказала Елізабет Істлейк. Кожне слово було чітко вимовлено. А тоді вже почулося «клац» покладеної на місце слухавки.

— Повідомлень більше нема, — нагадав телефонний робот. — Плівка переповнена.

Я стояв і дивився вниз на апарат, гадав, чи стерти цей запис, потім вирішив його зберегти і прокрутити Ваєрмену. Я роздягся, почистив зуби і пішов у ліжко. Лежав у темряві, відчуваючи тиху пульсацію в голові, а піді мною мушлі шепотіли її останні слова: «Мій батько був нирцем».

8 — СІМЕЙНИЙ ПОРТРЕТ

— 1 —

На якийсь час усе принишкло. Іноді так буває. Каструля кипить, а перед тим, як вариву вихлюпнутися, чиясь рука — Бога, долі, або просто збіг обставин, — притишує вогонь. Якось я поділився цим спостереженням з Ваєрменом, а він сказав, що життя — як п’ятниця в мильних операх. Створюється ілюзія, ніби все йде до завершення, але в понеділок знову починає варитися те саме старе лайно.

Я гадав, що він піде зі мною до лікаря і ми з’ясуємо, що з ним не так. Я гадав, він розповість мені, чому він стріляв собі в голову, і як живеться людині після такого. Можлива була відповідь: «З корчами і великими труднощами при читанні дрібного друкованого тексту». Можливо, він навіть міг би пояснити мені, чому його хазяйка забрала собі в голову, що моїй Ілсі слід триматися подалі від острова. І головне: я нарешті з’ясую, що ж відбуватиметься далі з життям Едгара Фрімантла, великого американського примітивіста.

Ніщо з гаданого не відбулося, принаймні зразу. Життя продукує зміни, іноді їх кінцеві результати вибухові, але і в мильних операх, і в реальному житті перед великими вибухами ще довго тліє запал.

Ваєрмен погодився завітати зі мною до лікаря і «перевірити собі голову», але не раніше березня. В лютому багато клопоту, пояснив він. Зимові мешканці — Ваєрмен називав їх «місячні», ніби вони були не орендарями, а менструальними періодами, — почнуть вселятися у будинки міс Істлейк наступного вікенду. Першими «зимовими птахами» прилетять ті, що найменше подобалися Ваєрмену. Сімейство Годфрі з Род-Айленду, що значаться у Ваєрмена (а відтак і в мене) під іменами Джо і Рита Злі Собаки. Вони щозими прибувають на десять тижнів і живуть у найближчому до садиби Істлейк будинку. В тому, що позначений попереджувальними написами про їхнього пітбуля і ротвейлерів; ми з Ілсою їх бачили.