Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том третій"

«Македонія» була вже лиш за милю від нас і мчала так швидко, що чорний дим із її димаря стелився зовсім поземно. Вона робила не менш як сімнадцять вузлів. «Волаючи в небо, розрізує хвилю морську», — продекламував Вовк Ларсен, дивлячись у той бік. Ми мали хід усього дев'ять вузлів, але смуга туману була вже недалеко.

Раптом над палубою «Македонії» розпукнулась біла хмарка диму, потому важко гримнув постріл, і в нашому гроті з'явилася кругла дірка. Вони стріляли на нас із якоїсь гарматки, що їх і не одна завелась на «Македонії», як мовила чутка. Наші матроси зібравшись на шкафуті, замахали шапками й глузливо закричали: «Слава!» Знову над «Македонією» забілів димок, і знову гримнув постріл. На цей раз ядро впало за якихось двадцять футів від корми і потонуло, двічі стрибнувши з хвилі на хвилю.

Але з рушниць на «Македонії» не палили — всі її мисливці були або далеко в морі на своїх шлюпках, або в пас у полоні. Коли між суднами лишилося з півмилі, третій постріл пробив другу дірку в нашому гроті. А тоді ми ввійшли в туман. Він сховав нас, огорнувши густим мокрим покривалом.

Раптова зміна була разюча. За хвилину перед тим ми мчали, залиті сонячним світлом, над нами було погідне небо, широке море котило свої хвилі ген аж до обрію, а за нами, вивергаючи дим, вогонь і чавунні ядра, шалено гнався пароплав. І враз, в одну мить, сонця не стало, не стало й неба, навіть вершки щогл поглинула мла, а очі нам ніби застелило слізьми. Сірий туман обступив нас, мов стіна дощу. Кожна ворсинка на нашій одежі, кожна волосинка на шкірі й на голові взялися сріблястими краплинками. З намоклих вантів і снастей вода крапотіла на голови. А попід гіками краплі звисали довгими разками, що раз у раз струшувалися на палубу, коли шхуну підкидало на хвилі. Стало важко дихати. І клекіт води перед форштевнем, і всі згуки на кораблі, і самі думки ніби застрягали в тумані за кормою. В голові не вкладалося, що за цим мокрим запиналом, яке огорнуло нас, існує ще якийсь світ. Ото, що видно довкола, — то й увесь світ, і такий тісний, що хотілося простягти руки й розсунути його. Чи може ще бути щось за цим сірим муром? Ні, все, що лишилось там, — то не більше як сон, згадка про давній сон.

Щось моторошне, надприродне було в цьому. Я глянув на Мод Брустер і побачив, що й вона відчуває щось подібне. Тоді я глянув на Вовка Ларсена, але той нічим не виявляв своїх почуттів. Його думки були зосереджені на довколишній дійсності. Він стояв біля штурвала, і я відчував, що він ловить плин часу, відраховує хвилини щоразу, як «Привид» перекочується через нову хвилю.

— Ідіть на бак і приготуйтесь повертати під вітер, тільки щоб ні шелесь! — сказав він мені неголосно. — Візьміть спочатку топселі на гітови. Поставте людей на всі шкоти. Але щоб жодний блок не рипнув, щоб ніщо й ніхто ні шелесь. Розумієте — ні шелесь!

Коли все підготували, мені було передано команду по низочці людей, і «Привид» майже нечутно повернув ліворуч. Якщо де й затріпотів рифштерт чи зарипів блок, то ті примарні згуки враз поглинала густа опона довкола пас.

Щойно ми лягли на інший галс, як туман ураз порідшав, і ми знов опинилися серед залитого сонцем моря, що котило свої хвилі до самого обрію. Але океан був пустельний. Розгнівана «Македонія» не роздирала його поверхні, не чорнила неба своїм димом.

Вовк Ларсен подався попід туманною смугою. Хитрощі його були зрозумілі. Він увійшов у смугу туману з навітряного боку від пароплава, а поки «Македонія» наосліп гналася за нами серед мли, сподіваючись випадком спіймати шхуну — повернув, вийшов із смуги туману і, пливучи понад нею, мав намір вернутись у туман з завітряного боку. Коли йому пощастить, то його братові буде куди важче знайти нас у тумані, ніж голку в скирті сіна.

Ми недовго пливли окрай туману. Перекинувши фок і грот і піднявши топселі, ми знов увійшли в туман, і в ту ж мить я побачив невиразні обриси пароплава, що виринув з навітряного боку. Я глянув на Вовка Ларсена. Він кивнув головою. Так, він теж побачив, — то була «Македонія», і на ній, мабуть, розгадали наш маневр, але запізно. Цілком напевне, ми зникли непомічені.

— Він не може так довго ганятись, — сказав Вовк Ларсен. — Він вернеться по решту своїх шлюпок. Поставте когось до штурвала, містере Ван-Вейдене, — курс той самий — і призначте вахти: цієї ночі нам треба втекти якнайдалі.

— Я б оце п'ятсот доларів не пошкодував, — додав він, — щоб побувати на «Македонії» й послухати, як там мій брат зараз клене на всі заставки.

— А тепер, містере Ван-Вейдене, — сказав він, коли його змінили біля штурвала, — нам треба подбати про нових людей. Видайте чимбільше віскі мисливцям і пошліть кілька пляшок на бак. Закладаюся, що кожен з них, напившись, уговтається й завтра полюватиме для Вовка Ларсена так само залюбки, як полював для Смерті Ларсена.

— А чи не повтікають вони, як Вейнрайт? — спитав я. Він лукаво засміявсь.

— Не бійтеся, наші старі мисливці пильнуватимуть. Я даю їм по долару з кожної шкури, що здобудуть нові мисливці. Думаєте, чого вони сьогодні так завзято воювали? О ні, ніхто не втече, бо наші не дозволять. А тепер ідіть беріться до своїх лікарських обов'язків. Там, мабуть, чимало пацієнтів на вас чекає.

РОЗДІЛ XXVI

Вовк Ларсен заходився роздавати віскі сам, звільнивши мене від цього діла. Я ще порався в кубрику біля поранених, як уже з'явилися і закружляли пляшки. Взагалі мені доводилося бачити, як п'ють віскі, скажімо, в клубі, де подають віскі з содовою, але такої пиятики я не бачив зроду: ці люди пили з чашок, із кухлів, пили нахильці з пляшок. Такого повного кухля, вицмуленого одним духом, мало б вистачити, щоб звалити людину з ніг, але їм усе було не досить. Вони пили й пили, у кубрик подавано все нові пляшки, і не мала та гульня кінця-краю.

Пили всі. Пили поранені. Пив помічник мій Уфті-Уфті. Тільки Луїс стримувався: він лише пригублював свого кухля, але кричав і розорявся так само, як і решта. То була чиста вакханалія. Вони галасували, згадуючи сьогоднішню битву, сперечались, а то, розчулившись, браталися з людьми, з якими недавно билися. Полонені й переможці гикали, обійнявшись, і присягалися