Читати книгу - "Справа отамана Зеленого"

Як устиг показати Палій на карті наближеним особам, що до них віднедавна належав і Шеремет, узяття під контроль Луб'янки й прилеглих територій загалом не суперечило отамановій стратегії посунути лінію партизанського наступу в київському напрямі.

Як колись навесні, Данило Зелений, повернувшись у рідні краї, знову збирався йти походом на Київ.

Тільки зараз — ширшим фронтом, бо мав союзників.

4

Зібралися скоро, рушили верхами.

Більшу частину дороги партизани їхали клусом, лише верстов за п'ять до села стишили ходу. Дослухалися до ранкової тиші, знаючи, що вона може бути оманливою. Проте, якби денікінці справилися раніше, село б уже горіло, а так стрілянина чулася здалеку. Луб'янці цю ніч навряд чи спали спокійно, тривожно чекаючи, хто ж наспіє до них першим. Шеремет знав, що в таких випадках декотрі, переважно жінки з дітьми, збирали все найцінніше й вибиралися до найближчого лісу. Там хай сяка — така, та все ж безпека, можна пересидіти війну й лишитися живим.

Потім верталися, як було куди. А коли на ріднім обійсті замість хати й хазяйства знаходили саме згарище, люди зітхали і, поки ще не потисли перші морози, будували халабуди чи копали землянки. Або ж, підкорившись долі, збиралися гуртом і вирушали шукати безпечнішого місця. Навіть коли кругом війна, людина все одно вірить, що десь можна знайти бодай трохи миру…

Артем тримався в сідлі тепер зовсім упевнено. Покійна Діда, що завжди стежила за модними течіями, не обминаючи жодної з них, якось пройнялася східними теоріями реінкарнації. Захоплення було коротке. Незабаром воно їй набридло — і тоненькі брошурки про переселення душ пішли в пічку. Однак дружина намагалася визначити, ким Шеремет був у котромусь із попередніх життів. Дуже хотіла дізнатися, чи дійсно шлях лікаря, цілителя — його покликання. Нічого з цього не вийшло, Артем лише добродушно відмахувався, дозволяючи жінці розважати свою нудьгу всім, чим заманеться. Але тепер чомусь згадалися йому ті спроби. Може, і справді в одному з минулих життів він був як не воїном, то бодай вправним вершником. Надто швидко опанував хитру науку — рубати, скачучи верхи, і стріляти, тримаючи вільною рукою повід, а ще відпочивати, куняти, навіть зрідка висипатися, поки кінь іде під ним неквапом.

Шеремет перше ніколи нічим не хизувався, але останнім часом йому дедалі частіше хотілося, щоб Діда могла побачити його саме таким, яким він став. Не старанно поголеним вилицюватим паничем з довгими тонкими пальцями, в білому халаті, під яким — відпрасовані суконні штани, накрохмалена сорочка з краваткою й оригінальна жилетка, а саме вершником на вороному коні. Зарослим жорсткою щетиною, похмурим, суворим воїном у брудних чоботях, трохи схожій на глек баранячій шапці, у бекеші та офіцерському башлику з чужого плеча. А під бекешею — латана, випрана й хтозна — звідки взята гімнастерка. Шабля на поясі, наган у кишені, ремінь англійського карабіна, перекинутий поперек грудей і припасований так, щоб зброя не стукала по спині. І щоб, коли зайде потреба, можна було одним вправним рухом зняти її, не зупиняючи коня.

Артем ніколи не уявляв себе таким. Гімназистом читав романи Майна Рида та Дюма — батька. Проте зовсім не спокушався кар'єрою ані королівського мушкетера, ані трапера з американських прерій. Його вабили професії, які не відбирають життя, а навпаки, дають його і рятують. Нині, свідомо лишившись серед повстанців, де переважна більшість — селяни й половина з них має бойовий досвід, відбувши в царській армії не одну війну, він розумів: нічого героїчного в цьому нема. Собою не пишався. Не знав, як довго ще триватиме громадянська війна і хто в ній переможе. Та все одно спершу не міг, а далі щораз менше хотів пояснювати собі, чому останнім часом відчуває себе в сідлі зі зброєю потрібнішим, ніж за операційним столом.

Коли до Луб'янки було вже недалечко, щось із версту, він, як і всі, не чекаючи сигналу й покладаючись тільки на свої відчуття, притримав коня, натягши вуздечку. Пригнувся до гриви, легенько потріпавши по холці. Кінь слухняно зупинився, переступив з ноги на ногу, постриг вухами. Знову машинально провів по шовковистій шиї тварини долонею, що колись була тендітна, а тепер загрубіла від мозолів і всотаного в шкіру збройного мастила. Озирнувся на інших — усі принишкли, шикуючись і готуючись до раптової атаки. Ліворуч — зосереджений Василь Сивий, за ним, у сірих сутінках, — рябий Остап Романюк. Праворуч, трошки позаду, завжди нетерплячий Семен Середа від напруги нервово жував губами, мов жеребець перед годівлею. Десь далі був Федір Палій.

Усього їх півсотні. Що менше вояків, то швидше й непомітніше вони рухаються. До того ж тут навряд чи їх треба більше: самі селяни ладні підставити плече, навіть влитися до загону.

Почекали ще, даючи світанку набрати сили.

Ніби тихо.

Загальний рух уперед — сигнал Палія.

Кулемет!

Ні — два!

Вони вдарили одночасно, діставши наказ від своїх невидимих командирів. Били не від Луб'янки, не з боку околиці, куди хвилину тому мали намір зайти зеленівці. Сунули з обох сторін, явно дочекавшись, доки загін вийде на лінію між двох вогнів. Розстрілювали не впритул. Засідку обладнали так, щоб вислані вперед повстанські дозорці не помітили її.

Вершники, що йшли по краях, упали першими. Уцілілі змішалися з мертвими. Постріли, зболені вигуки, лайка, беззмістовні заклики, що суперечили один одному, та кінське іржання злилися в один густий суцільний гугіт. Як і ті, хто був поруч, Шеремет не чекав на команду чи наказ — ударив коня в боки, нахилився нижче й погнав, правлячи до села. Нічого іншого денікінська засідка партизанам не лишила: кулеметний вогонь відтинав шлях до відступу, та й розвертатися назад безглуздо.

Правда, Сивий з невеличким гуртом таки спробував прорватися й відступити. Артем устиг помітити, як кулі скосили відразу кількох коней разом із вершниками, та частині все ж удалося перетнути небезпечний вогневий рубіж. Обставини не давали чіткої відповіді, хто вони — втікачі, відчайдухи чи зненацька заскочені вояки, що їх коні несли не знати куди. Але то було байдуже. Куди важливішим було інше: кулемети білих на короткий час зосередилися на групі ретиради, а це дало іншим несподівано виграти час. Ті, хто помчав на Луб'янку, вирвалися з — під перехресного вогню швидше, і тепер денікінцям мимоволі довелося перегруповувати вогневі позиції. Та марно — за мить півсотня розлетілася віялом урізнобіч, лишивши по