Читати книгу - "Твори: оповідання, романи, листи, щоденники"

Вона каже, що нікого не бачить і не чує, але все-таки відв’язує фартуха і пробує відігнати мене ним. На жаль, їй щастить зробити це. Мій кадіб має всі переваги доброго верхового коня, не має тільки однієї: не може опиратися. Він надто легкий. Жіночий фартух зганяє його з землі.

Вуглярева жінка чи то зневажливо, чи то задоволено махає рукою і повертає до підвалу.

— Злюко! — гукаю я їй услід. — Злюко! Я просив у тебе лопату найгіршого вугілля, і ти не дала мені.

І я підіймаюся у терени айсбергів і зникаю назавжди.

(Переклав Євген Попович)

Залізничні пасажири

Якщо глянути на нас очима простого смертного, то ми перебуваємо в становищі залізничних пасажирів, що зазнали аварії в довгому тунелі, а саме в тому місці, де вже не видно світла початку, а світло кінця ледь мріє, тому погляд весь час шукає його і весь час губить, та й чи існують початок і кінець, немає певності. А навколо себе чи з розгубленості, чи з підвищеної чутливості ми бачимо самі страховиська та, залежно від настрою і поранення кожного, звабливу або стомливу калейдоскопічну гру.

«Що мені робити?» чи «Нащо мені це робити?» — не питають у цих краях.

(Переклав Євген Попович)

Правда про Санча Пансу

Щедро постачаючи протягом довгих років на вечірні та нічні години романи про лицарів і розбійників своєму чортові, якого він згодом назвав Дон Кіхотом, Санчо Панса спромігся, хоч ніколи цим не хвалився, так віднадити його від себе, що той потім весь віддався найбожевільнішим заходам, які, проте, нікому не шкодили, бо не мали вибраного заздалегідь об’єкта, що ним мав бути якраз Санчо Панса. Вільний чоловік Санчо Панса, певне, з почуття якоїсь відповідальності, незворушно супроводжував Дон Кіхота в мандрах до самого його кінця; ті мандри стали для нього великою і корисною розвагою.

(Переклав Євген Попович)

Міський герб

Коли починали зводити Вавилонську вежу, на будівництві ще панував сякий-такий лад, ба навіть, можливо, аж надто суворий; забагато уваги приділяли дороговказам, перекладачам, робітничим оселям і всіляким комунікаціям, так наче попереду ще були цілі століття вільної праці. Тоді домінувала, по суті, думка, що будувати слід якомога повільніше; і не треба було цю думку аж так перебільшувати, щоб перейнятися осторогою навіть перед закладанням підмурівку. Усі аргументи зводилися до одного: головна мета цього заміру — спорудити вежу, яка дістала б до самого неба. Решта ідей проти цієї мали другорядне значення. Ідея, колись усвідомлена в усій своїй величі, вже не вмирає; поки живуть люди, житиме й нездоланне бажання добудувати цю вежу. Тому щодо цього не варто тривожитися за майбутнє, аж ніяк, адже людство свої знання постійно поглиблює, архітектура зробила успіхи вже й робитиме їх і далі, роботу, на яку тепер у нас піде цілий рік, через сто років виконуватимуть, либонь, за півроку, до того ж краще, добротніше. То навіщо ж гарувати, до цілковитої знемоги напружувати сили вже нині? Сенс це мало б лише тоді, якби була надія звести вежу за життя одного покоління. Але на таке сподіватися не випадає, в жодному разі. Ба більше, напрошується навіть думка, що наступне покоління зі своїми удосконаленими знаннями забракує роботу попереднього покоління, знесе все зведене доти й почне будувати спочатку. Такі думки сковували волю людей, і вони дбали не так про спорудження вежі, як про розбудову робітничого містечка. Кожне земляцтво прагнуло влаштуватись якомога вигідніше, через це раз у раз виникали сварки, що нерідко переростали в криваві сутички. Цим сутичкам не видно було кінця-краю, і для вождів вони стали ще одним аргументом на користь того, щоб зі спорудженням вежі, зокрема й через недостатнє зосередження робочої сили, не квапитись, а ще краще — розгорнути будівництво вже після загального замирення. Однак час спливав не лише в сутичках, у перервах між ними люди й далі наводили в місті лиск, а це, звичайно, викликало нові заздрощі й провокувало нові сутички. Так минало життя першого покоління будівничих; але не інакше жили й наступні покоління, вони лише й далі вдосконалювали своє вміння та майстерність, а з ними зростало і прагнення людей до конфліктів. Крім того, уже друге чи третє покоління усвідомило всю безглуздість цього заміру зі зведенням вежі до неба. Та залишати місто було пізно — люди вже надто пов’язали своє життя одне з одним.

Усі легенди й пісні, народжені в цьому місті, сповнені тужного очікування того провіщеного дня, коли якийсь могутній кулак завдасть місту один за одним п’ять ударів і вщент його зруйнує. Тому на міському гербі й зображено кулак.

(Переклав Олекса Логвиненко)

До питання про закони

Наші закони знає, на жаль, не багато хто, вони — таємниця жменьки аристократів, які панують над нами. Ми переконані, що цих давніх законів люди неухильно дотримуються, та все ж нестерпно боляче, коли над тобою панують за законами, яких ти не знаєш. Я маю на увазі тут не різноманітні тлумачення й ту шкоду, якої вони завдають, коли в них має змогу брати участь не весь народ, а лише одиниці. Може, ця шкода не така вже й велика, адже закони давні-прадавні, над їхнім тлумаченням працювали цілі століття, тож уже саме тлумачення набуло, мабуть, сили закону, і хоча можливості вільно тлумачити збереглися й донині, однак тепер вони вельми обмежені. Крім того, аристократія вочевидь не має жодних підстав допускати тлумачення, виходячи з власних інтересів, не на нашу користь, адже закони й так від самого початку запроваджувалися на користь аристократії, на неї вони не поширюються, і саме через це, схоже, їх цілком і повністю віддано до її рук. У цьому полягає, певна річ, неабияка мудрість (хто ж бо сумнівається в мудрості давніх законів?), але для нас — і мука; й це, либонь, неминуче.

А втім, що ці закони нібито існують, можна, власне, лише припускати. Вважати, що вони є і їх довірено аристократії як таємницю, — традиція, всього-на-всього давня традиція, яка набула визнання внаслідок своєї давності й більш нічим, крім традиції, і не може бути, бо сам характер цих законів вимагає, щоб і їхня наявність та непорушність лишалися в таємниці. Отож якщо ми, в народі, уважно простежимо за поведінкою аристократії від найдавніших часів, якщо ми, маючи записи наших предків з цього приводу, сумлінно їх