Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

цього слова християнином»[564]. Гоголь, виходячи з психологічної природи морального мазохіста, глибинно усвідомлював сутність Христа, а тому, щоб стати свідомою людиною, він збагнув цей шлях Христа, зрікаючись несвідомого українства. Його «учнівська» дія є справді наближеною до дії Учителя монотеїзму, яким є Христос. Натомість Достоєвський — це імітація імітації, адже він прагне повторити гоголівський шлях, маючи імперську психологію. Тому творчістю Достоєвського рухало бажання символічного зречення несвідомого російства через образне пізнання (літературу) його глибинної природної сутності. Але Достоєвському з його садомазохістським психотипом це не вдається глибинно, оскільки він зрікається і водночас утверджує це несвідоме російство, зваблюючи ним європейську цивілізацію. Невипадково Ф. Ніцше, імітуючи Достоєвського, постав як європейська імітація російської імітації, продовжуючи імітаційний імперський симптом в концепції Антихриста. Імперська ерогенна імітація національної творчості породила епоху модернізму і її постмодерністські наслідки як дві форми тоталітаризму: національний фашизм й імперський сталінізм.

Крім провідного садомазохістського імперського психотипу в російській літературі виявляються й інші психотипи, які зберігають особливості коду певного народу, хоч і працюють в матриці єдиної російської культури. Тому російська література є унікальним полем для психоісторичного аналізу, де не мова, а мовлення (згідно з лаканівським психоаналітичним розрізненням) визначає код історико-літературного дискурсу. Проблема Гоголя в російській і українській літературах — яскравий фактор на шляху пошуків іманентності митця. Висновок сучасного київського вченого В. Звиняцковського на основі дослідження таємниць національної душі Гоголя уникає цієї проблематики: «А якби автора (уже «не як ученого», а «як людину») запитали: «Так яка ж все-таки у Гоголя душа — «хохлацкая или русская»? І в самого тебе — яка? Сам то якій мові-племені «віддаєш перевагу» у смутних долях грядущого XXI століття?» — автор і тоді би наполягав на своєму, тобто на тому, що душа «ніяка», людська вона і Божеська»[565]. Подібний ракурс космополітичного дослідження Гоголя характерний для постмодернізму. Так часто несвідомо поводить себе типовий дослідник, опинившись між російською імперською літературою, що втілює позицію сили, й українською антиколоніальною, що втілює позицію бунтуючого і ще не потужного у своїй свідомості суб’єкта. Однак Гоголь, як і Христос, — національний психотип, а неусвідомлений космополітичний підхід, який апелює до імітованого імперського християнства, позбавляючи Гоголя національного обличчя, сприяє автоматичному присвоюєнню потужного національного суб’єкта імперською культурою, яка позбавляється глибинного пізнання. Завдяки архетипній національній психології, орієнтованій на монотеїзм (подібно до Христа), Гоголю і вдається позбавитися «хохлацької» душі, стати визначною українською людиною, що долає національне несвідоме, тобто набуває тієї органічної спраги божественного, що визначає видимість потужної у свідомості європейської людини XIX ст., яка прагне порятувати Росію від імперської перверзії. Адже Абсолютне як Універсальне гарантує національному як Специфічному його ідентичність[566]. Універсальне як символ недостачі в повноті (психологічний символ Христа) допомагає стати національному суб’єкту (М. Гоголю, Т. Шевченку, а у XX ст. — В. Стусу) цілісною сутністю.

Роман Ф. Достоєвського «Брати Карамазови» у співставленні з українською класикою дає змогу розрізнити псевдоаристократичну імітацію народництва, в якій глибинно зневажається народ: на нього проектуються індивідуальні ерогенні перверсивні сублімації, провокуючи до злочинності. Закономірно, що, визнаючи геніальність психологічного самоаналізу Ф. Достоєвського, З. Фройд відокремлювався від нього морально, а, належачи до іншої, монотеїстичної, культури, підкреслював, що не любить цього письменника, оскільки патології не терпить ні в житті, ні в мистецтві[567].

NB

РОМАН «Брати Карамазови» приховує в собі характерне для другої половини XIX ст. російсько-українське протистояння, яке формується на рівні несвідомих сил як протистояння імперського і національного суб’єктів, імітації і творчості, а проявляється через едіпову боротьбу Ф. Достоєвського з М. Гоголем.

ОПОЗИЦІЯ «Достоєвський — Гоголь» актуалізує нову психоаналітичну проблематику в пошуці коду національної літератури, пов’язану з розрізненням мови і мовлення. Поставши у єдиному просторі Російської імперії, обидва письменники виявили на основі імітованого голосу і живого голосу приналежність до різних культур — імперської політеїстичної і національної монотеїстичної.

ПРОРОЦТВО Достоєвського дає змогу виявити імітаційний механізм імперської структури, обумовлений втратою материнської матриці. Лише потужна наявність материнської матриці обумовлює потужну спрагу Бога-отця і невичерпну можливість для творчості.

ІМПЕРСЬКИЙ код маскулінності постає як імітована аристократична мужність, яка проявляється в образах різноманітного маскування, типологічну опозицію якого становлять образи злого і доброго блазнів. Найнебезпечнішим проявом імперського суб’єкта є добрий блазень, який імітує Ісуса Христа, несучи в собі неусвідомлений архетип диявола (образ князя Мишкіна в романі Достоєвського «Ідіот» або образ Альоші Карамазова в романі «Брати Карамазови»).

ХИМЕРНА невизначеність імперського суб’єкта призначена вводити в оману несвідомого національного романтика, тому актуалізує в національному світі на кризових етапах його розвитку значущість монотеїстичної традиції, яка сприяє інтеграції національної мужності.

ЯКЩО психопоетика українського класичного циклу ставить головним завданням синтез романтизму з реалізмом, що дає змогу просвітити материнський комплекс і утвердити Бога-отця, то романне пророцтво Достоєвського виявляє, що в лоні імперського кастраційного романтизму формується революційний садоавангардистський характер, який прагне побудувати світ без Бога на основі ерогенної філософії життя, тобто кастраційний романтичний механізм не долається, а фіксується і трансформується в оновлену форму.

3. Психоісторія модерної української літератури

ПСИХОПОРУБІЖЖЯ як духовно-психологічна криза. ПСИХОАНАЛІЗ модерністського бунту: імперський герой-боговбивця і «банда братів». НАЦІОНАЛЬНА та імперська психосемантика істерії. ФАТАЛЬНА жінка-імперія і «банда сестер». ЛЕСЯ Українка як архетипна українська письменниця. МЕЛАНХОЛІЯ О. Кобилянської. ПСИХОСЕМАНТИКА національного еросу у творчості В. Винниченка. УКРАЇНСЬКИЙ меланхолійний психоз 20-х років XX ст. УКРАЇНСЬКИЙ соцреалізм: перверсія державності і психотизація монотеїзму. ОБРАЗ Леніна-Сталіна-Христа. ОПОЗИЦІЯ «О. Гончар — О. Довженко», або перемога маргінальності над аристократичним проектом літератури.

3.1. Модерне європейське порубіжжя: психосемантика кризової мужності і кризової жіночості

Психопорубіжжя в історії національного розвитку аналогічне неврозу в історії індивідуального розвитку. Невроз означає духовну кризу, внаслідок якої має відбутися особистісна і національна трансформація. Порубіжжя — це ситуація випробування, коли руйнується старий світ, в індивідуальній і національній психології відбуваються радикальні зміни. У життя національного суб’єкта несподівано вриваються нові випробування сфери духовності, які активізують інстинкт смерті. Для національного характеру криза має завершитися переходом до більш високого рівня і способу буття, в якому не зацікавлений імперський суб’єкт. Тому з боку імперського суб’єкта активізуються процеси розщеплення, адже це головний психічний захист імперського переслідувача. Сучасний погляд на психологічно-духовну кризу правомірно співвідносить з нею процес внутрішнього оновлення, пов’язаний з символічною «смертю» застарілої сутності[568]. На минулому порубіжжі мова йде про народження модерної української літератури та української державності.

Історико-психологічний підхід З. Фройда, пов’язуючи індивідуальну і масову психологію, розглядає народи як окремих невротиків, які завжди знали (особливим родом знання), що вони колись здолали й убили свого праотця. Спогад уходить в архаїчну спадщину і за певних обставин активізується, тобто з неусвідомленого стану пробивається до свідомості у видозміненій спотвореній