Читати книгу - "Останній пророк"

— Тобі, славетний Варе, як заступникові божеського Авґуста на цій гостині, хай вічні боги продовжать дні його панування, належиться ця олива. Прийми й спожий її в довір’ї й радості!

Перебравши з уклоном тарілку, хотів Вар одповідати, але Ірод подавав другу:

— А це для твоєї особи, як гостя мого дому, славетний Варе!

На відповідь уже не було часу, бо сурми гриміли й заля стрясалася від окликів на честь Авґуста, Вара й Ірода. Вар підніс першу оливу до уст, поклав на язик, потиснув, і вона розплилася по піднебінню незвичайним смаком. Друга була ще смаковитіша. Смакував і свою Ірод, з півзаплющеними очима ворушив щелепами Квірін, наче занурений у глибоку задуму. Але заля згучала оплесками й кличами. Раби піднесли срібниці на вмивання рук, і, коли все стихло, Вар звернувся до Ірода:

— Твої оливи, царю, знамениті! Вірю, що й сам божественний імператор не відмовився б спожити їх. Прийми мою подяку, великий царю!

Ірод задоволено посміхався. Особливо титул «великий» з уст цього неабиякого римлянина приємно діткнувся його самолюбства. А Квірін втрутився також до розмови, й у його голосі тремтіло захоплення:

— Знамениті, царю! Присягаюся всіма олімпійцями, знамениті! Нічого подібного не знайти на всіх віддалях звідси до Сходу й до Заходу! Але ці царські оливи треба вміти не лише приправляти, царю! А це вміють лише в тебе. Їх треба також і смакувати, так, як вони приправлені. Смакувати, так би мовити, йдучи назад усіма змислами. Відчувати всі смаки нараз і кожен зокрема. Від солов’я до гіпопотама. Бо, розтираючи по піднебінню твою, великий царю, оливу, чув я й божеський спів Фільомелі — цього птаха вічних богів, і підподьомкання перепелиці в росистих полях Сарону, милувався барвністю королівського флямінґа й Юнониного птаха, відчував прохолоду медвежих стежок у ливинських лісах і їхав у сам палючий полудень по Нілу, коли гіпопотами ледь вистромляють ніздрі із дзеркальної поверхні!.. Усе було в твоїй оливі, великодушний царю!

Ірод виглядав ще задоволеніше, а Вар слухав із здивуванням цей дитирамб оливі. Не зле, цілком не зле! Але, чи годиться таке Квірінові? І в Римі складали вже орації й оди до страв, але робили це досі раби на замовлення своїх господарів або запобігливі клієнти для патронів. Ніколи патриції — варварським царям!.. Ні, рішучо, йому, Варові, немає місця на Сході!.. Чи принаймні в Єрусалимі!..

А гостина вже розпочалася насправді. Забігали раби з полумисками й амфорами, залунали звідкись співи й музики, хвилясті тіні почали простягатися від стовпів, обвішаних лямпадами, що вже перемагали перший наступ смерку. Гостина гула веселими голосами, Ірод кидав по залі задоволеними поглядами. Він не пив нічого й їв лише молочну страву, бо різні м’ясива й гострі підливи згіршували його хоробу. Мало їв і Вар, лише Квірін робив честь добірним стравам і напоям царського столу. Він забажав спробувати бегемота, і його м’ясо здалося йому знаменитим. Вар від нього відмовився. Так само й за римським столом їли й пили без запрошень. Сестерцій почував себе, як риба в воді, і цілий стіл стрясався реготом од його жартів і приповідок до страв. Ліворуч, за окремим столом, сиділи жиди. Гладячи довгі бороди, граючись цицесами — священними підвісками на одязі, вони були зайняті власними розмовами. До Вара долітали їхні слова в незрозумілій мові, і часом чийсь жидівський погляд спинявся на ньому, але, зустрівшись з його зором, ставав наче порожнім і байдужнів. На їхній стіл не подавали жадних страв, крім овочів і вина в маленьких амфорах. Вар запитливо подивився на Ірода:

— Вони не їдять з твого стола, царю? — І кивнув у бік жидів.

Ірод нахмурився. Він дуже не любив, коли йому звертали увагу на жидівські окремішності. Ах, яку охоту мав він, бувало, на своїх перших володарських гостинах устати від стола й зімняти об голови цих привередливих, облудних, фальшивих жидів усі срібні полумиски! Теж законники! У себе вдома обжираються й упиваються не сугірше від обжери Сестерція, але як-но покликати їх на гостину — роблять із себе недоторканних праведників! Не для закону! О, ні! Лише-но щоб уколоти його, свого князя! Ось, мовляв, ми! Жиди! Ми тримаємося закону й пророків не як ти, ідумейський покурче! Не забувай, що це ми, лише ми — синедріон і старші — підтримуємо тебе і твою владу, яку ненавидить кожен жид!.. Ірод перехоплював погляд колючих Матіясових очей і ніби вичитував з нього всю стримувану нехіть і ненависть цієї землі до нього, Ірода…

Ірод чим далі тим менше припускав до себе обманливі почуття про жидівські симпатії. Він їм розбудував храм, що дорівнювався й Соломоновому, а вони його зненавиділи ще більше, бо він дозволив і самарійцям одбудувати собі свою святиню на Гаризімі{46}. Він їм поставив такі будови, стіни й вежі, яких місто не мало ніколи, а вони з радістю побачили б його голову на найвищій з веж. Коли місто гинуло від голоду, він з власної скарбниці купував їм хліб й олію, але вони нарікають, що він мусів узяти кільканадцять талантів срібла зі скарбів Давидового гробу. Їхній Гиркан був узяв звідти ще більше, але на це ніхто не скаржився… Ірод знав дуже добре, що про нього говорили в усіх колах єрусалимського населення. Його шпигуни були всюди, а раніше, казали, й він сам переодягався й ішов у юрбу, щоб почути, що говорять про нього. Ідумейський заволока, злодій, узурпатор, римський підлабузнювач, братовбивця — це була думка про нього в усіх колах населення. Спочатку він боявся цієї ненависти, почав карати всіх, хто її виявляв, Далі почав запобігати їй дарами, будовами, широкою княжою великодушністю. Але нарешті переконався, що нема чого боятися й карати. Бо