Читати книгу - "Останній пророк"

Вар був заскочений цим одвертим поглядом на великого Цезаря. Цей Ірод справді був не лише жорстокою, але й розумною людиною. І в цей мент він навіть йому сподобався. Розмова почала бути цікавою:

— Так, гали дуже добрі вояки. Одні з найліпших, які я знаю. Повні презирства до смерти й одчайдушно хоробрі.

— О, я все пригадую собі те місце в Записках, де божественний Юлій описує, як під час облоги у пролом міської стіни на місце забитого гала ставав новий, щоб за хвилину й собі впасти. І так цілий день. Чув я, що вони йдуть до бою, як мої ідумейці — з великим криком. Правда все це?

— Правда, могутній царю! Я часто бував і сам свідком гальської безмежної хоробрости. Навіть до безрозсудного безглуздя. До бою вони справді йдуть з великим криком. Щоб застрашити ворога. Але потому б’ються затято й мовчки. Твоїх ідумейців, царю, я в бою ще ніколи не бачив. Чув лише, що дуже хоробрі вояки.

Іродова маска знову викривилася усміхом. Йому не можна було зробити нічого приємнішого, як похвалити його ідумейців.

— Ти думаєш, що з моїх ідумейців були б добрі леґіонери?

Вар цього не думав. Навпаки, він, як і більшість римських військових, завше був тої думки, що зі східних народів ніколи не можна буде створити війська на зразок римський. Брак дисципліни, витривалости, мужности й почуття обов’язку були цьому на перешкоді. Певний відсоток східняків у леґіонах ще можна було терпіти, але леґії з самих тільки цих сирійських греків, ідумейців, жидів, сирійців… Один сміх! Було відомо, що численні князі на схід від Сирії вже не раз пробували заводити у своїх військах римські військові порядки. Навіть римських дезертирів до себе на службу переманювали. Але ніколи не щастило їм створити війська, рівноцінного римському. Ідумейці напевно не творили б вийнятку. Найбільше, що з них могло б бути, — це непогані помічні відділи. Але Іродові треба було позолотити піґулку, і він, не довго думаючи, одповів:

— Під римським керуванням були б з них також добрі леґіонери!

Лише побачивши, як зійшлися в Ірода брови, зрозумів Вар, що ляпнув велику дурницю. Обидва замовкли. Квірін слав до Вара благальні погляди. Ах, цей Вар! Над столом звисла важка мовчанка, і виклик сурем вдерся до залі кличем визволення. На велетенському срібному полумиску, що підносився на могутніх ношах, вносили якогось дивовижного звіря. Раби спустили ноші перед Іродовим столом, і чотирьох александрійських кухарів стало за ношами з довгими, блискучими, наче мечі, ножами. На ношах було справжнє диво куховарства: молодий печений гіпопотам. Як і коли він дістався з Нілу до Іродової кухні, — Вар уявив собі його довгий шлях — і як там його приправляли, — це було таємницею кухарів, що виглядали скорше як жерці. Але тепер він, наче живий, визирав із гущавини свіжих папірусових паростів, роззявляючи на стіл свою пащу. І Вар зловив себе на зацікавленій думці, яка саме частина цієї печені припаде на його долю. Коли королівський стіл натішився поглядом на печеню і раби пообертали гіпопотама пащею до всіх сторін залі, — буря окликів й оплесків супроводила видовисько, — Ірод майнув рукою. Кухарі перекинули гіпопотама на спину, розтяли навхрест черево і витягнули з нього щось, загорнутого в листя. Запах коріння й сосу залоскотав у носі, обвіваючи стіл. Варові мимохіть збіглася слина, й він пригадав собі Квірінові твердження, що ніде не роблять таких підлив, як при Іродовому дворі. Гіпопотама однесли геть.

Коли теє «щось» переклали на другий полумисок і звільнили від листяної обгортки, — з нього стався медвідь. Його випростали, й він сидів, мов живий, спустивши на волохатий живіт пазуристі лапи. Заля лунала окликами, гості водили носами. Вар подивився на сусідній стіл праворуч, де сиділи римські достойники. Сестерцій умлівав від радісного передчуття, що випромінювало з його обличчя. Коли оклики вщухли й заля втихла, Ірод знову майнув до кухарів. Медведя розтяли і з його черева вийняли прекрасного пірястого струся й пересипали на новий полумисок. І знову сурмили сурми, заля аж гула окликами, Ірод задоволено посміхався, Вар і Квірін також бавилися. Із струсем зробили те, що й із його попередниками, і вийняли з нього біленького баранця. А з баранця так само вийняли павича, що на полумиску зараз же гордовито розклав віялом свого хвоста, з павича барвистого флямінґа, з того перепелицю, тучну єгипетську перепелицю, з неї коса[28], а з коса якогось сіренького птаха. І за кожним разом через Іродів стіл ішла нова хвиля тонких ароматів і Варові збігалася слина в роті. «Соловей», почув він від Квіріна, коли пташку переклали на золоту тарілку. А над ним так само стояли кухарі зі своїми ножами. І в солов’єві було щось. Ірод звернувся до Вара:

— Чекаємо на тебе, славетний Варе! Дай знак рушати!

Це була велика честь для гостя дати кухарям знак — перебрати символічно на себе обов’язки господаря. Очі залі були скеровані на Вара. Він підніс й опустив руку. Засурмили сурми і спустилися ножі. Як їх чотири могли вміститися в цій пташині і що з неї могли звільнити — було справді загадкою. Але з солов’я таки справді щось вийняли, розклали на чотири золоті тарелі, і царський управитель поставив їх перед Іродом. «Царські оливи, царські оливи!» — залунало залею. Так, це дійсно були оливи, по одній на кожній тарілці. Узявши до обидвох рук одну з тарілок, Ірод звернувся до Вара піднесеним голосом. У притихлій залі його