Читати книгу - "Останній пророк"

Від того часу, як вони бачилися останній раз в Кесарії, Ірод цілком не змінився. Зрештою, його голова була так підправлена зручним голярем, що зміни були тільки до кращого. Волосся було нафарблене й накручене, обличчя побілене й підсурмлене як у найзнаменитішого міма, грубі уста яскріли червоністю пурпуру і смолиста борода спускалася на могут-груди, як у перського вельможі. Тримався він рівно й рухався ходою важкоузброєного вояка-гопліта. Вар дивився на його широкі груди циркового борця, на могутні старанно виголені руки й не сумнівався, що ще донедавна цей ідумейський велет міг, як оповідали, одним раптовим натиском зломити хребта найміцнішому коневі. Він мав уже безперечно під шістдесят, але, судячи з зовнішності, міг жити до ста. Так, з першого погляду це був справжній князь. Здавалося, що саме такого роду володарів мав би посилати на землю мудрий розмисел богів. Але погляд його очей уже давніше звернув Варову увагу. Так дивився не володар, не впевнений у своїй керівницькій вищості посідатель права й сили. Вар знав, де він бачив такий погляд: його мали ті вільновідпущенці, що тепер усе частіше добивалися в Римі високого становища. Так, так! Не погляд патрона, одвертий і певний, але погляд учорашнього хитрого, облесного раба, що недавно ще мусів хилитися до землі перед патроном. Тепер, хоч і позичив він своєму бувшому панові гроші, хоч і сам має уже чимало рабів, але дивитися колишньому володареві до очей таки не може. Дійсно. Був це погляд, що мінився кожного менту, залежно від того, на кім зупинявся. На собі відчував його Вар завше солодко-улесливим дотиком. Але спостерігав, скільки було в нім самовпевнености й погорди, коли торкався низько схилених спин звичайних гостей.

Повз Ірода йшли вже останні гості, і Вар пізнав їх. Низький, худорлявий, з якимсь затурканим виразом очей, що перебігали з Ірода на Вара, й із Вара на Ірода, наче шукаючи на них якихось ознак, — це був Матіяс — головний первосвященик. За ним підносився Гаман, його родич і заступник, найвизначніший своїм впливом член синедріону. Вони удвох вітали Вара при оглядинах храму. Решта — були члени того ж синедріону, а всі вкупі члени їхньої партії садукеїв. Вони вважалися за римських приятелів, хоч Вар був певен, що при першій римській невдачі з них стануть найзавзятіші римські вороги, як і решта жидівського народу. Ще в храмі звернув Вар увагу, що вони вклонялися йому не так, як інші, але так, як тепер Іродові: підносячи лише обидві руки до висоти рамен. Вар знав, що йому, кесаревому заступникові, належить бодай поясний уклін, також як і князеві. Тепер він пригадав це і звернувся до Квіріна:

— Чи вони, Квіріне, ось так уклонялися б і кесареві?

— А чому ні? — відповів байдуже Квірін.

— І ми їм це дозволяємо?

— Це мудро дозволяли наші попередники, дозволяємо й ми. Цебто ти, достойний Варе, як заступник Авґустів, і я, як заступник твій, — хитро засміявся Квірін. — Римові це вигідніше, ніж їхні поклони.

Вар зніяковіло замовк, почувши у відповіді науку в таких самозрозумілих речах. Ні, останніми днями цього навчання тут було аж забагато! Хотів щось одповісти, але згадав останню гостину в Квіріна й стримався… Так, у цій землі, де найвищими досягненнями була вигода, зиск і користь, лише такої науки можна було сподіватися. От де тепер учився звичаїв його Рим і ввесь Захід! Знову хотів почати розмову з Квіріном, але Ірод підносився з трону, сурми згучали, й ідумейська варта робила шпалір до залі гостин: із Октавіянової переходили до Цезарової залі.

На гостині Варові було приготоване найпочесніше місце. Він з Квіріном сиділи поруч Ірода за окремим столом. Знаходячись по Іродовій лівиці, Вар мусів уже розмовляти з царем, і це його не тішило. Остання їхня довша розмова в Кесарії не залишила в жадному з них приємних споминів. Квірін, праворуч від Ірода, був на чатах. Він здавав собі справу, з цілої своєї відповідальности, знаходячись поруч обидвох блазнів, як у думці мав їх, і був готовий щохвилини встрягти до розмови. Він знав, який Ірод підзорливий, знав, як діткнулася його Варова неуважливість, знав, як Вар не вміє говорити потрібних речей у потрібну хвилину. А сьогоднішня хвилина була найпотрібніша. Обидвом треба було бути ще й за перекладача. Бо хоч Вар говорив досить добре по-грецьки, але Ірод вживав лише грецького діялекту сирійських міст, домішуючи ідумейські й жидівські слова, і його іноді тяжко було зрозуміти. Він знав добре й по-латинському, але, як був у поганому настрою, навмисне робив вигляд, що не розуміє нічого.

Та сьогодні Ірод був не до пізнання. Це вже Квірін збагнув у залі прийнять, коли чув його голос і бачив спокійні рухи. Мабуть, добре виспався, не мучила його сверблячка й не бачився з сестрою, — подумав Квірін. І як тільки вони зайняли свої місця, Ірод зразу й звернувся до Вара, та ще й по-латинському! Ні! Під щасливими оменами[27] почався сьогоднішній день!

— Я більше чув про тебе, ніж бачив тебе, достойний Варе! Слава про твої перемоги в Галії дійшла до нас скорше, ніж ти сам. — І він грубо засміявся, викривлюючи свою маску міма. Квірін збентежено завертівся, відчувши, що розмова сходить на слизьке. Але Ірод змінив тему:

— Скажи мені, славетний Варе, чи все воно так згоджується з твоїм досвідом про галів, як це писав блаженної пам’яти Юлій?

— Ти читав його записки про війну в Ґалії, царю?

— Я не дуже добре володію вашою мовою, але мої перекладачі все мені переклали на грецьке. Не один раз навіть читав. Прекрасна